Моє село , маленька батьківщино!
До тебе знову лину я в думках.
Тут серцю дорога кожна стежина ,
тут вільна я , неначе в небі птах.
Нап"юся прохолодної водиці,
і замилуюсь золотом ланів.
Візьму горнятко рідної землиці,
згадаю своїх прадідів- дідів.
Вони споконвіків її плекали,
для них земля - цілюще джерело.
І хай кого б куди доля жбурляла,
на схилі літ всі повертаються в село.
Бо тільки тут можна відчути присмак волі,
лиш тут я справжня - та , якою є.
Навколо все моє : і верби , і тополі,
й маленька пташка , що в степу снує.
І материнська пісня колискова,
яку колись почула ще дитям,
і щира , рідна українська мова,
котрій повік не буде забуття.
Сади квітучі і гаїв розмаї
міцне коріння у душі пустили.
Нічого в світі кращого немає
за рідну землю , що тебе зростила.
І в дні журби , і в радості хвилини
моє село - опора назавжди.
Куди б несла мене життя лавина,
щоразу я вертатимусь туди,
де серцю дорога кожна стежина,
де загубилась юність у житах,
моє село , маленька батьківщино,
дитинства казка , що живе у снах...
Знайомі спогади, аж засумував... Аби було до кого їхати. Хоча й так проїхатися рідним селом - і вже легше на душі... 
Гідно й побідно,Лано! Що то значить - рідненькою! 
