Війна...І стоголосо
Дзвенить гуде і сповіща,
Новину ту страшну й, холодну
Й народ увесь вже підійма.
Так несподівано й раптово,
Все змінилось в одну мить,
І на війну ідуть юнаків загони,
А матерям квилить, квилить...
Земля горіла наче пекло,
Але хоробрі і міцні
За перемогу стояли твердо
У тій страшній війні.
А в дома на них чекали:
Сестри, дружини, матері.
Не всі вони про подвиги їх знали
Лише вірнили, що вони ще живі.
Додому не всі повернулись.
Багатьох забрала війна.
Вони як могли боронились.
Будь проклята ти на віка!
Обеліски ,пам'ятники й плити.
З призвіщами в кожному селі.
Вони теж хотіли жити
І були такі молоді.
До надпису підходить бабуся,
Прізвище зайоме шука.
Ніби шукає зустріч,
Якої давно нема.
Щось промоваляють тихо
ЇЇ сухі й змарнілі вуста:
"Хто ж дозволить так швидко,
Вам плинути , мої літа?
Я вже стара і хвора,
А ти залишився молодим.
Чому ж у нас така доля?
Чому не радію я тим,
Що маємо вже правнука,
Але без тебе , життя то мука
На білому світі сім
Життя пролетіло миттю.
Я й досі чекаю тебе.
Кажуть , до тих повертаються.
Хто вічно жде!"
