Стоїть одиноко хатина,
Холодна, але ще жива,
Вродила там щедро малина,
Плоди вже ніхто не зрива.
Із першим морозом замерзнуть,
Лиш клюне пташина якась,
Не буде полоти і чистить
Її вже хазяйська рука.
І здичавіє малина,
В чагарники поросте,
Наче на захист хатини
Стане як той очерет.
Тут не живуть уже люди,
Стихли усі голоси,
Зілля в городі по груди,
Травою стежки поросли.
Сад лиш квітує весною,
Кличе до двору життя…
«Ти не одна, ми з тобою!»,-
Хаті шепоче листва.
Яблуком спілим наллється
Пам'ять чиєїсь весни,
Дар той прийми, як прийдеться,
Тих, хто тут жив, пом»яни…
11.01.2018
відповів на коментар Коток Оксана, 03.02.2018 - 13:53
Так, надто сумно спостерігати опустілі, безлюдні хати, особливо, коли їдеш Україною і вздовж дороги бачиш ці пустки... Це надихає на роздуми. Дякую, Оксаночко за візит.
Щось спонукає не мовчати, коли бачиш ці холодні гніздечки. Вони волають своєю застиглою енергетикою, там стільки всього... Згодна з Вами - реалії сумні. Дякую, що завітали.