Я народився на паперовій фабриці. Мої листочки зшили, закріпили чудовою міцною обкладинкою з малюнком та якимись значками. Я зовсім не розумів, що вони означали, але мене це зовсім не турбувало. Я був щасливий! Мене тішило, що мої сторінки сяяли свіжістю та чистотою. І хоча їх було багатенько, я виглядав струнким та підтягнутим, бо картонна обкладинка міцно притуляла мої листочки один до одного. Я сам не міг побачити, який малюнок на мені намальований, але відчував, що там було щось дуже гарне…
Але потроху мій радісний настрій почав зникати. Бо в магазині мене перекладали з стосу в стос, з полиці на полицю. Комусь не підходили лінієчки на моїх листочках, комусь — обкладинка, для одних покупців я був занадто товстим, а для інших — недостатньо об’ємним… Мене почали мучити сумніви та страхи. Може я нікому ніколи не буду потрібним? Може я ні на що не придатний? І що чекає на мене далі?
Найгірше було те, що ніхто серед ватаги зошитів не розумів мене. Коли я намагався з кимось поділитися своїми думками, з мене просто сміялися…
«Чого переймаєшся?» — глузували вони. — «Радій, що ти нікому не належиш. Радій, що ніхто не пише в тобі огидливих карлючок!»
Тому я замкнувся в собі і більше ні з ким не розмовляв… Але думки знов приходили. «А якщо я отак проваляюся тут багато років і стану старим та не придатним, так і не знайшовши свого призначення? А може мене подеруть на листки, щоб зробити з них кораблики чи літачки?..»
На диво, остання думка мене дуже підбадьорила! Ну що ж, сказав я сам собі, якщо мої листочки стануть літачками чи корабликами — то може це і є моє призначення… Отож, я вирішив надалі бути радісним та щасливим, терпляче очікуючи свого господаря.
І ця довгождана мить настала. Сивочолий чоловік вибрав мене серед інших зошитів, розкладених на прилавку. Ховаючи мене до своєї валізи, він тихенько сказав: «Ну що ж, друже, поїхали додому. Я впевнений, що ти мені дуже знадобишся!»
Так я опинився на великому письмовому столі, де лежало багато інших зошитів. Це мене дуже засмутило, бо мені хотілося бути одним-єдиним, особливим і неповторним… Я згадав магазин: холодні полиці, байдужі руки продавців, і кожен зошит — сам за себе! Уважно озирнувшись навколо, я усвідомив, що тут, на письмовому столі, було все інакше… Настільна лампа випромінювала тепле світло. Зошити розмовляли між собою, не кепкуючи та не ображаючи, а ділячись одне з одним тим, що було написано в них. І хоча в мені ще нічого не було написано, вони з радістю прийняли мене в свою дружню сім’ю. О, це було надзвичайно! Я зрозумів, що в цьому спілкуванні є справжнє щастя!
Зошити розповіли мені, що тепер я належу Письменникові, бо він купив мене. Настільна лампа освітила мою обкладинку і захоплено повідомила, що мій малюнок схожий на картину, яка висіла над столом Письменника. Я подивився вгору і побачив величні гори та вузеньку стежинку, якою до водоспаду йшов маленький хлопчик…
Старий пошарпаний зошит присунувся до мене ближче і почав говорити: «Синку, ти маєш велике призначення. Не бійся довіритися Письменникові. Він, почавши в тобі добру справу, доведе її до завершення. Тільки будь вірним та терплячим, слухняним та люблячим».
Потім була моя перша зустріч з Письменником, коли він почав писати в мені... Він дуже уважно вдивлявся в малюнок на моїй обкладинці, а я розказував йому про всі свої сумніви та переживання. Потім він дуже обережно перегортав мої листочки, з ніжністю торкаючись до кожного, а я сказав, що вибираю довіритись йому, і дуже бажаю бути корисним та потрібним для нього... Письменник усміхнувся і щиро промовив: «Я буду писати в тобі з глибини мого серця...»
І він почав свою працю. Спочатку для мене це було дуже неприємно... Ручка боляче черкала по моїх тендітних рядочках, нівечила недоторкану білизну листочків якимись незрозумілими каракулями. Але я твердо пам’ятав про своє рішення довіритися Письменникові. І поступово, коли я перестав перейматися зовнішніми деталями письменницької роботи, я почав розуміти зміст написаного на моїх листочках. Думки Письменника розчинялись в мені і ставали моїми думками...
Письменник писав у мені по-різному... Іноді він швидко записував свої думки та образи і тоді слова та речення мчали по стрічках, як швидкісні експреси, викрешуючи з-під коліс спалахи іскор. Бувало, траплялися короткочасні зупинки, ніби кілька пасажирів встигало вийти чи зайти... Часом такі запинки тривали годинами і тоді Письменник пив каву, вдивлявся в картину, на якій були зображені гори, і прохав у когось натхнення... Потім він знов брався за ручку і поїзди по стрічках, як по рейках, набирали швидкість!
Були й дуже болючі моменти, коли Письменник безжально перекреслював написане, а кілька разів навіть виривав списані листочки! Але я не пручався, міцно пам’ятаючи слова старого зошита, що мені треба навчитися бути вірним та терплячим, слухняним та люблячим. Останнього слова я не розумів, хоча цим і не переймався. Загалом жилося мені добре, з кожним днем я все більше розумів навколишній світ, хоча я все-таки був лінюхом, бо найбільше мені подобалось спати під теплими променями настільної лампи. Аж поки не сталася одна подія.
Одного разу Письменник поклав мене у валізу і ми поїхали кудись далеко. Я не хвилювався, бо такі поїздки вже були не раз. Він міг робити якісь нотатки в мені будь-де, чи то на лавочці в скверику, чи на столику затишного кафе, чи в вагоні гуркотливого поїзда... Цього разу я опинився на невеличкому столику в готельному номері. Але тільки-но Письменник розгорнув мене та взявся за ручку, в номер постукали.
— Пане, вам телеграма!
Я вже знав, що це якесь важливе термінове повідомлення. Але що було в ньому, дізнатись не міг, бо Письменник заховав телеграму в кишеню і став хутко збиратися. Він так поспішав, що зовсім забув про мене! Ой, лишенько! Я так шкодував, що зошити не мають голосу! Я міг лише легенько шарудіти листочками в надії, що Письменник згадає про мене... Але він не згадав. І я залишився сам-один в темному готельному номері. Покинутий! Самотній! Образа підповзала, ніби отруйна змія! Розпач і страх невідомості краяли моє серце... І що я міг зробити? І що я не зробив для нього, що він так безжалісно мене покинув? Адже я завжди намагався бути вірним та терплячим, слухняним та люблячим... Люблячим??? Чи любив мене він, той хто писав у мені??? Я згадав нашу першу зустріч в магазині... «Ну що ж, друже, поїхали додому. Я впевнений, що ти мені дуже знадобишся!» Його ніжний дотик до моїх чистих сторінок... Моє рішення довіритися йому... Першу пробу пера... «Я буду писати в тобі з глибини мого серця...» Думки Письменника розчинялись в мені і ставали моїми думками... Враз я зрозумів, що він любив мене, що він любить мене, довіривши мені глибини свого серця!!! А я? Маленький нікчемний зошит... Хіба я щось мав, що не отримав від нього? Але я був таким невдячним... І завжди думав лише про себе, щоб мені було добре. І терпів, слухався та намагався бути вірним заради отого великого призначення, про яке говорив мені старий зошит, а не заради самого Письменника... Дивно, що лежачи в цій темряві готельного номеру, враз ніби у світлі я побачив своє черстве егоїстичне серце. Я зрозумів, що в ньому не було ні крапельки любові. Я ніколи не цікавився життям Письменника, не розділяв його переживань... О, я навіть не знав його імені! Так, він залишив мене отут ненавмисно. Певне ота телеграма принесла якусь несподівану звістку, яка змусила його кудись поспішити. І чим більше я думав про мого Господаря, тим більше моє серце наповнювалось чимось трепетно-новим, схожим на тендітний бутон квітки...
Раптом в номері ввімкнули світло. Радість наповнила мене:«Він повернувся!» Але то були якісь чужі люди, які сварились між собою... Сердитий дідок почав розставляти якісь незрозумілі речі на столику. Моя присутність йому заважала і він безжально жбурнув мене в корзину для сміття. Опинившись там, я усвідомив, що потребую великого чуда, щоб знов зустрітися з моїм любим Господарем...
Не знаю, скільки часу я пролежав у тій корзині. Огидне сміття прилипло до моєї обкладинки... Оце було справжнє випробування мого терпіння! Я намагався вберегти в собі отой тендітний пупм’янок квітки, думками линучи до Письменника... Одного ранку я почув, що хтось тихенько наспівує про любов, яка ніколи не перестає. Доклавши чималих зусиль, я визирнув зі своєї в’язниці і побачив жінку, яка ретельно прибирала в номері. Відчуваючи, що маю останній шанс, я почав щосили вовтузитися в корзині, аж поки вона не перевернулась... Прибиральниця заходилася збирати розсипане сміття і натрапила на мене... Вона дуже обережно витягла мене, обтрусила та обтерла м’якою ганчіркою. Потім вона погортала мої сторінки, скрушно хитаючи головою. Далі жінка знов заходилася прибирати в номері, а мене примостила біля теплої батареї... Я вірив, що моя рятівниця не залишить мене. Так і сталося. Закінчивши свою справу, вона забрала мене з собою і принесла до якогось великого кабінету.
— Вадиме Ростиславовичу! Чи можете ви приділити мені хвильку уваги?
— Тільки одна хвилина!
— Будь ласка, дозвольте мені подивитися записи, щоб дізнатися, хто проживав в останні дні в номері №15.
— Лідо Степанівно! Ви певне, знов за своє! Ви знов щось знайшли?
— Так, знайшла дуже цінний зошит.
— Але я вам вже кілька разів пояснював, що наш заклад надає клієнтам готельні послуги. Але ми не відповідаємо за речі забуті чи загублені! Ви забули про моє попередження? Ви маєте виконувати свою роботу покоївки згідно трудової угоди!
— Вадиме Ростиславовичу, вибачте, що вас турбую... Про ваше попередження я не забула... Я стараюсь робити все, як треба. Але зараз я маю вчинити по совісті й передати загублений зошит у руки власникові!
— По совісті! Тоді вам доведеться шукати роботу деінде... Ну хоч би в бюро знахідок! До речі, а де ж ви знайшли цей зошит?
— У корзині з сміттям...
— Фе! Та вам не в бюро знахідок треба працювати. Вам заброньоване місце в приватній детективній агенції... — саркастично розсміявся директор готелю. — Отож, ви віддаєте мені цей зошит, я викидаю його в смітник, і ми вважаємо питання вичерпаним!
— Вадиме Ростиславовичу, дякую за пропозицію. Але я знайшла цей зошит, отож сама і буду вирішувати, як далі з ним вчинити.
— Тоді майте на увазі, якщо ви самовільно будете шукати інформацію про наших клієнтів, то це буде останнім днем роботи в нас!
— Я зрозуміла, дякую. Всього вам найкращого...
Отак я опинився у Ліди Степанівни... Кілька днів я прожив у неї на кухонному столі. Вдень я мав нагоду знайомитись з мешканцями кухні і це було для мене новим відкриттям! А ввечері моя рятівниця одягала окуляри і читала мої сторінки... Читаючи вголос, вона і сміялась, і раділа, і плакала. Вона була схожа на мале дівча, яке пило з джерела, смакуючи кожну краплиночку води! Дочитавши написане в мені, вона тихо говорила з кимось, прохаючи допомоги. А рано-вранці ми відправилась в дорогу. Спочатку ми заїхали в готель. Ліда Степанівна поклала мене поруч з великим журналом і заходилася гортати його сторінки.
— Доброго ранку, пане Журнале! — привітався я. — Будь ласка, допоможіть моїй добрій рятівниці відшукати адресу мого Господаря!
— Привіт, юначе! — Журнал дружньо шарудів своїми листочками. — Радий допомогти! Розкажи, що знаєш, бо мені потрібні хоч якісь відомості.
Я заходився розповідати про те, як загубився... Номер готельного номера я пам’ятав, а коли сказав про телеграму, то Журнал радо колихнув своїми листочками і відкрився на потрібному місці!
— Є, знайшла! — раділа Ліда Степанівна, хутко записуючи знайдену інформацію на моїй першій сторінці.
І ми поїхали далі... Їхали ми довго. Я прислухався до голосу дороги, передчуваючи наближення зустрічі з моїм Господарем! І от нарешті Ліда Степанівна дістала мене з сумочки, прочитала записане в мені, і чомусь знов заховала мене в сумочку...
— Ви Микола Григорович? — схвильовано запитала моя рятівниця.
— Так, це я!
Я зразу ж впізнав голос мого Господаря і так підстрибнув у сумці, що вона спала з плеча Ліди Степанівни.
— Скажіть, будь ласка, останнім часом ви щось губили?
— О, так! Ви привезли мого зошита? Ви кур’єр? Тільки я не розумію, як ви так швидко впоралися? — Голос Письменника був радісно-схвильований.
— Ні, я не кур’єр! Я працюю покоївкою... Я дійсно привезла вам вашого зошита! Але я теж нічого не розумію... — розсміялася Ліда Степанівна.
— Тоді заходьте на чай, то ми все і з’ясуємо!
Вже через кілька хвилин я зручно вмостився посеред кухонного столу, насолоджуючись розмовою двох привітних людей. Ліда Степанівна в кількох словах переповіла, як знайшла мене в готельному номері в сміттєвій корзині... А Микола Григорович схвильовано розповідав, як в той вечір отримав телеграму, що його дочка потрапила в аварію. Їй зробили складну операцію і він кілька днів просидів біля дочки в лікарні. Слава Богу, криза минула, лікарі дають добрі прогнози!
— Я оце лише сьогодні взявся розпаковувати свою валізу і з прикрістю виявив, що нема мого зошита... Я навіть чітко не пам’ятав, чи забув його в готельному номері, чи виклав його деінде... Отож, я зразу ж зателефонував директору готелю. Спочатку він мене і слухати не хотів, бо згідно правил готельний заклад не відповідає за речі забуті чи загублені... Але коли я сказав йому про винагороду, директор перемінив тон розмови і пообіцяв в найближчий час мені зателефонувати. Отож, Лідо Степанівно, винагорода ваша!
— А якщо я вимагатиму дуже високої винагороди? — усміхнулась жінка.
— Я готовий вислухати вас! Цей зошит для мене дуже дорогоцінний...
— Коли ви допишете вашу історію, дозвольте мені прочитати її до кінця... Оце і буде моя винагорода!
— О, дякую! — розчулено мовив Письменник. — Допишу, обов’язково допишу... З Божою допомогою!
Ліда Степанівна поглянула на годинник.
— Мені пора. За годину в мене автобус.
— Добре, я хутко зберусь і проведу вас... Але у мене є ще одне запитання: ви, часом не шукаєте роботу?
— Ще не знаю... Можливо скоро буду шукати... Але один добродій казав, що в мене гарні перспективи по працевлаштуванню: в бюро знахідок або в приватній детективній агенції... — засміялася Ліда Степанівна.
— Я міг би запропонувати вам дещо інше. Ми з дочкою зараз шукаємо хатню помічницю. Її невдовзі випишуть з лікарні, а я сам не впораюся... Отож, прохаю, подумайте! Ми пропонуємо вам добрий заробіток, окрему кімнату, вдячне ставлення та суботній відпочинок...
Микола Григорович заніс мене до свого кабінету. Зошити і книги на письмовому столі зустріли мене радісно. Мої пригоди всіх дуже зацікавили, і я розповідав їх кілька вечорів з усіма подробицями... Але найголовніше було те, що я пізнав серце свого Господаря і навчився любити!
Одного ранку я почув знайомий голос, який співав про любов, яка ніколи не перестає... Так, це була Ліда Степанівна, яка робила генеральне прибирання в кабінеті Письменника. Вона взяла мене в руки, здивовано глянула на картину і тихо мовила:
Господи, предивні діла Твої!!!
ID:
775805
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.02.2018 12:48:26
© дата внесення змiн: 08.02.2018 12:48:26
автор: Галина Левицька
Вкажіть причину вашої скарги
|
