... тянутся следы
родства не помнящих Иванов.
«Всё тише лишние шумы...» Зинаида Палайя
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
Розтеребив від остюків зернини,
та й пригадав, як дід казав мені:
«У колоску ми сила, ми родина»,
повчав, щоб не цурався я рідні.
Не відцурався. Вже й не відцураюсь,
хоча в житті хватало «остюків».
Я раз у раз додому повертаюсь
з чужих країв у край моїх батьків.
Гуде під вітром бронзове колосся,
торкаюсь зерен стиглих на стеблі,
здаля лунає грім, птахоголосся
пташин що припадають до землі...
Здалося, лиш почав я розуміти
не мову, ні, а тільки низку слів
(так вчаться материнській мові діти,
вслухаючись у колисковий спів).
Здалося, розумію серцем тишу,
що настає коли стихає грім...
Що у віршах всі запахи залишу,
і дотики, і кольори... Потім.
Гуде земля, а в серці стоголосся:
«Не відцуравсь, хоч клятви не давав».
Привіт, мій край. Торкаюся колосся,
привіт, рідня, я «остюком» не став.
дякую
