Вважаєш, що твоє натхнення
померло,
робиш спробу його реанімувати,
здати півлітри крові,
та чуєш у відповідь, що з тебе
класна модель, а не донор.
Тоді пускаєш скупу сльозу,
замовляєш йому
панахиду,
вінок із написом на чорній стрічці
"від найдорожчої людини"
і...
і це все, повертаєшся до своїх
звичних справ,
які виконувати без його присутності
не викликає жодних труднощів.
Навпаки, відчуваєш полегшення
і схожість із іншими:
не бубниш собі під ніс слова,
підбираючи до них риму,
не шкребеш нашвидкоруч
у блокноті,
спершись у громадському транспорті
об чужу спину,
таки її підібравши,
не штурмуєш магазини
канцтоварів,
шукаючи ідеальну ручку із синім
чорнилом,
яка, як чарівна паличка, допоможе
написати роман за місяць.
Тепер слово "роман" асоціюватиметься тільки з тим,
з ким можна його замутити.
На день дев'ятий відчуватимеш
щемить у серці,
налиєш собі келишок,
щоб вшанувати його пам'ять,
і ще не побачивши дна,
почуєш заклик творити:
- Ну, що, мала, скучала за мною?!
Я тут трішки відключилось
відпочити.
І ти така: fuck...не маючи влади
над його робочим графіком,
знову поводитимешся,
як прибабахана.
