День поволі йшов у забуття,
Опадав за край цвітом магнолій,
Наче вену хто йому розтяв,
Слід кривавий по землі схололій.
День минав, лишаючи село,
Вижите до друзки, до останку.
Тут життя, неначе й не було:
Пустка й смуток туляться до ґанку.
Півхрести штахетників старих,
Дерев'яні душі марять небом.
Чутно кожен їхній видих - вдих,
Хміль сухий пров'юнився крізь ребра.
Обважніла спогадом стіна
Сміх дитячий вгадує спросоння.
Мариться чи справді? Ні. Зима.
Сизу вись шматує гайвороння.
До дахів, зсутулених від втрат
Гачкуваті руки пнуть дерева,
Доживають. Мойра* б'є в набат.
Простір лиже тиша цвинтарева.
Чорні вікна в протягах зіниць
Бережуть печалі і тривоги,
Моляться з покірністю черниць,
Битим склом вдивляючись в дороги.
Може, хто повернеться? Аби...
Тут чиїхсь життів лишився спомин.
Марно. Лиш скриплять старі дуби.
Засинають стомлені фантоми...
______________________
День поволі йшов у забуття...
*Мойра - у грецькій міфології богиня долі.
Душу вийняли з народу...
Почорнілі в бур*яні
Стоять хати, наче зроду,
Краще жити в чужині;
Тай покинули небоги
Все що прадіди тягли,
Позбивали світом ноги,-
Нажили... одні борги. Защеміло серденько.