«Люблю це торфовище,
Чорні його карби…»
(Шеймас Гіні)
І я люблю це торфовище:
Так м’яко тут ступати
І минуле сумне згадувати,
Ховати в його утробі
Важкі й холодні заліза шматки.
А потім щось вишукувати,
А потім землю як пиріг різати –
На паливо.
Ми стільки разів це торфовище підпалювали,
Стільки його рискалями різали,
Заступами тлумили, лопатами шматували,
Наче не торфярі ми, а копачі могил,
А воно все квітує, все ковдрою камені криє,
Все з нутра джмелів та щурів плодить,
Чого тільки ми не викопували:
І ножі іржаві, і треби страшні, і кумирів пращурів,
А все намарно – не для нашої пам’яті,
Не для наших хворих спогадів,
Не для наших черевиків цвяхи
З тих кавалків мечів минулого.
А люблю це торфовище:
Все одно.
І овець волохатих дзвоники,
І конюшини весняні трилисники,
І вересу п’янкий сон,
І вітру прощання сумне…
Десь там, в країні Ірію, взимку ховається життя.
Там живе бог сонця -Хорс, переховується насіння, посіяне в землю. Там живуть душі предків, і ще ненароджених дітей. Там жила і моя душа, туди вона іноді повертається у вересових снах, щоб подивитись, як вона квітує, послухати дзвоники волохатих овець, пошукати чарівний весняний трилисник, овіяний спокоєм вітру..
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за такий поетичний відгук! 
