На крилах дум лечу в літа грядущі –
палахкотять видіння у пітьмі.
Стрічаються мені незрячі душі,
безвольні – і оглухлі, і німі.
В мовчанні чую дивну силу крику.
За грішні думи дорого плачу.
Всевишньому мій не потрібен викуп.
Моє мовчання місяць мудрий чув.
Він істину снує в безодні неба.
Душею бачу, серцем чую. Та
словами вимовляти те не треба.
Та й неможливо.
Істина – свята.
О, скільки смутку плине в згустках тиші!
Хлюпочуть хвилі схлипів надсумних.
Задуми берег…
Враз назустріч вийшов ясний промінчик.
Сум безмежний зник.
У серце ллються крапельки-акорди
і грає барвами стрімкий струмок.
І радість розлилась потоком гордим
у повені й гармонії думок!
В мовчанні – істина.
В нім стільки змісту!
Вир почуттів!..
Ця думка – не нова:
коли стає на серці надто тісно –
мовчання випромінює слова.
Як пам’яті свіча вогнем тріпоче,
як тонко й високо звучать думки, –
мелодію Господь почути схоче –
мовчання перероджує в рядки.
Пречисте світло оселяє в слові,
щоб спраглих душ воно могло сягти.
Поезія з промінчика любові
народжена – полине у світи.
В майбутнє не літаю понад міру,
та виплесну зізнання й присягну.
Глибока віра живить серце й ліру –
оберігає Музу осяйну.
Душа бринить...
А що із того вийшло, –
розсудить небо:
тлію чи горю.
На денці серця виспіваю тишу –
елегію мовчання сотворю.
Як же добре,Олександре, що Ви повернулись! З задоволенням пирочитала і прослухала Ваше "Елегію мовчання", та й не втрималась, побігала по Вашій сторінці, та й знову з задоволенням читала й слухала...
Доброго-добрісінького Вам. Я сюди інколи навідуюсь, а більшість моїх знайомих поетів з Клубу поезії, так би мовити, постійно живе у Фейсбуці. 
