А про душу написало життя роль? Може залишило для «колись» чи для «когось»? Можливо боялося, бо знало, що надто все печально буде… Та вже все одно. Тілу надто холодно. Душі холодно. Серцю холодно. Двері для виходу повільно зачиняються. Все. Закрилися. Виходу немає. Пішов сніг. Босі ноги під снігами.
Згори надто світло, не можливо подивитися, ріже в очі. Та з відти чутно ніжний шелест чиїхось крил. А, тепер все зрозуміло хто ж це. Розмахуючи повільно величезними крилами спустився янгол. Він простягнув свої руки. Міцно схопив мене за долоні. Сказав, що близьких мені людей я більше не побачу. Додав, що мрії більше не здійсню. Потім повільно відпустив мої руки. Вичарував золотисту хустинку і зав’язав мені очі. Доторком до грудей розучив мене дихати. Тепер нічого не було видно, нічого не було чутно. Було лише приємне відчуття, наче тебе хтось гладить по волоссі і цілує. То ось воно, як виглядає кінець, як виглядає кінець твоєї епохи, кінець не просто життя, а кінець усьому…
