Прадавній батько, степе сивочолий!
Твої вітри гойдають сомни мрій.
І ще стежки зелені не схололи,
Тут час немов кричить: "Спинися! Стій!"
Лиш озирнись довкола! Бачиш, люде?!
Яка ж краса! Яка ж кругом краса!
Ковтай її! Вдихай на повні груди!
Дивись, тут зовсім поряд небеса!
Гаптовані природою дбайливо
Під ноги впали диво - килими.
Набутися тут просто неможливо,
І загубили нитку часу ми!
Мій степе! Мій прадавній сивий степе,
Невичерпної сили джерело!
Як вільна мить я знов лечу до тебе:
Тут підлікую стомлене крило.
Я тут снагу черпаю і натхнення!
Зберу себе по крихті знов сама.
Думок вчорашніх свіже одкровення,
Вселенський спокій душу обійма.
Я серцем і душею, степовичка!
Люблю безмежний, степе, простір твій.
Шепочуть трави, і дзюркоче річка:
"Мить ця прекрасна, зупинися! Стій!"
Гарно. 
