За вікном буяє весна. Раптовий поривчастий вітер, чимдуж несе хмари, підносить, розділює їх на ребристі…. по небу ніби сходи вдалину…
Зненацька, до скла вікна на мить прилипає зірваний з дерев цвіт. І також раптово злітає, крутиться й стрімголов летить далі, деякі з них повільно, парашутиком, припадають до землі….
Весна… в душі Марини подвійне відчуття радості . З сяючими очима, вкотре, змахом руки, прибирала з чола біляве волосся. Час від часу дивилася на скло вікна, на ньому ледь помітно відбивалося її обличчя. Усміхнена сама до себе,з думками – Бач доню, я вчора навіть пофарбувала коси, хоча мій вік, сорок п`ять років, немолодий, як ти кажеш, але ж і не той вік, щоби забитися в якийсь куточок, завернуться в плед, як та гусінь у коконі просто чекати старість. Ні - ні, я так не зможу і не хочу, добре, що за фахом бухгалтер, хоч і робота за комп’ютером та все ж спілкування з людьми надихає до життя -. Прикривши повіки, з легкою посмішкою, схилилася до дверей балкона, радісним голосом,
-Так, здається прибирання завершено, настав час поніжитися у ванні.
Стрілки годинника поспішають до дванадцятої години… Вона вже має справи з мукою, місить тісто на пельмені, тож чекає на Дарину - єдину втіху в своєму житті. Донька , чотири роки в Москві, працює бухгалтером на будівельній фірмі. Два роки, назад приїжджала, на річницю поховання батька. Раптово підкралася печаль… життя Івана було закоротким, після служби на підводному човні, отримав опромінення. Хоча з Москви, де винаймали квартиру і повернулися в рідну Вінницю та рак, поступово все ж зробив свою справу. Відтоді, три роки Марина сама. Хто знав, що так складеться доля. А нині донька приїде не одна, а з своїм хлопцем - Русланом, ще й з його батьком, каже хоче познайомитися. Звичайно цікаво познайомитися, але ж це так далеко їхати, чи це вже заручини мають бути? Вкотре задавала собі запитання. Думка за доньку бентежила, - Поїде на чужину, але каже буде серед українців, бо вони теж з України, чому не сказала звідки, країна велика. Чи кохання в неї, чи може пожаліла хлопця, що чотири роки назад поховав маму, загинула в автокатастрофі. дивно, скільки часу пройшло, а його батько приїде сам, чи до цієї пори собі не знайшов жінки… Чоловіки ж загалом не такі, як жінки, в основному відразу знаходять заміну. А можливо, одночасно до когось з рідні їде погостити. Ой, що то думки, їх багато, як нині цвіту на деревах, як приїдуть може тоді про все дізнаєшся.-
Вечоріло… Раз – по - раз дивилася у вікно. Від думок , вузенькі брови вкотре підіймалися дугами, то знову вирівнювалися -- Довго добираються, хоча правда і дорога неблизька та вже ж, після розмови по телефону минула година, вже й мали бути. Так, заміжжя справа серйозна, хай би не поспішала… Але ж кажуть, дівку треба віддавати заміж, поки цвіте, як квітка. Мабуть хочуть маленьке весілля, то вже так і буде. Он, Тетяна ( хрещена), тільки зустріне і відразу запитує, коли будемо калиною і барвінком прикрашати коровай. Шкода, Андрій десь зник, після хрещення доньки тільки й бачилися пару раз, як приїжджав до батьків.. Толком і не вдалося поговорити, поспішав на потяг, його,ще відразу після школи, дядько забрав на будівництво в Росію. Напевно вже й дівчина була, бо червонів, коли запитували, чи часом не знайшов якусь росіянку. Буде Тетяна за двох відбувати, і за себе, і за хрещеного. Ото треба буде скільки горілки випити. Хоча в ресторані, це не в селі. Та то все пусте, хай би вже донька стала на рушник, якщо в них справжнє кохання й подарувала онуків, адже сім`я це краще, чим одній, як зозуля кувати.
В квартирі смачно пахло різними наїдками… Красиво сервірований стіл втішав її, уміє по- святковому накривати, так щоб гостей налаштувати на урочистий лад. На столі стояли тарілки з холодними стравами, Марина, м`яким рушником, старанно, до блиску натирала келихи для шампанського. А в голові знову роїлися думки - Ну, вона влаштує своє життя і все, мені би тільки онуків дочекати, шкода далеко, якийсь час хочуть пожити в Росії. Але ж згодом планують повернутися в Україну. Такі часи, сумбурні, подій багато, але ж життя триває. Хоч і війна другий рік та ще є можливість поїхати в Росію, може побачу, де вона буде жити. Врешті, колись ж ця війна закінчиться. Саме в цей час, коли витерла останній келих, різкий дзвінок перервав думки. З легким трепетом у душі, подивилася в дзеркало, грайливо підморгнула,
-Ну тримайся тещо, зустрічай зятя.
Здивуванню не було меж… Дарина обійнявши маму, запрошувала гостей до квартири. Руслан – високий на зріст хлопець, першим переступив поріг. Марина, привітно посміхнувшись, прийняла квіти, подякувала. Адже вона його декілька раз бачила по телефону, тож знайомство відбулося ще рік назад. За ним, злегка нахилившись, переступив поріг Андрій ( хрещений доньки). Від несподіванки вона закліпала очима, в недоумінні запитала,
- О! Андрію, а ти тут як? Скільки років, скільки зим не бачилися. Проходь - проходь, будемо разом святкувати зустріч. Бачиш донька приїхала з майбутнім зятем, є нагода познайомитися.
Позираючи в двері, ніби когось шукала,
- Здається мав бути, ще один гість.
Його обличчя засяяло сонцем, обійняв, поцілував в щоку. Дарина і Руслан, шоковані такою зустріччю, дивилися один на одного, ледве стримували загострені відчуття, щоби не задати запитання, звідки вони один одного знають? Андрій обома руками охопив молодят ,
- От таке сімейство зібралося! Тобі сину повезло з тещею! Що ж ти ні разу не сказав прізвище Дарини, можливо би я здогадався, що це моя похресниця. Якби була схожа на маму, швидше за все я би здогадався, а так попробуй дізнайся чия вона, з Вінниці та й все.
Марина від зустрічі розхвилювалася, почервоніла, збентежена такою подією, ніяк не змогла сприйняти, що Руслан – син Андрія. Виходить, що коли хрестили Дарину, він вже мав сина, бач, а мовчав. На душі трепетно, але відчувала полегшення, добре, що свій - .українець. Думки двоїлися, адже Андрій хрещений, це виходить два рази поріднилися.
За мить, уже запрошувала до столу, напевно тут немає чого заперечувати, мабуть так має бути - заспокоїла себе. Не бачилися двадцять п`ять років і ось такий сюрприз.Так – так, якось це все треба переварити, Андрій – мій кум, один з однокласників, тепер майбутній свекор моїй доньки….
За столом, уже вщухали вітання, тости і веселі розмови. Дарина , час від часу позирала на маму і на Андрія Степановича ( так називала його) , помічала їх пристальні погляди один до одного. Він майже весь час усміхався, брав страви і кожну з них пропонував Марині. Смакуючи пельмені з сметаною, пожартував,
- Ой, Руслане ці пельені такі вже смачні, такі смачні, чи й часом не з чарами? Я би такі щодня смакував.
Марина почервоніла, а зять в кишеню за словом не поліз,
- А, що тату, якщо чари на благо, чому не смакувати? Може мені вдасться умовити тещу поїхати до нас, ну принаймні хоча би на якийсь час.
Андрій звів густі брови на переніссі, злегка махнув рукою,
- Та ти ж сину не тягни воза поперед коней, на все сві час. Хай відбудемо весілля, а там, як батьки казали, як карта ляже.
Марині і не снилося, що все так складеться. Ні в якому разі доньку відмовляти не стане, адже Андрія, можна сказати, знала пів життя. Навіть у школі, інколи сиділи за однією партою. Хлопець - мрійник, спортивної статури з запальним характером, симпатичний, русявий з зеленими очима, мав вигляд охоронця, був на цілу голову вищий за неї.
На балконі спілкувалися молодята. Андрій з Мариною - на кухні пили чай. Він розповідав про своє життя, з болем у душі згадував про дружину. По закінченню розповіді, ледь усміхнувшись, сказав,
- Знаєш, оце зустрілися, я за скільки років, на душі відчув полегшення. Можна сказати, просто щасливий, що тебе зустрів, що наша молодь знайшла одне одного. В мене в Москві двокімнатна квартира, правда не в центрі, але для дітей підійде, до роботи недалеко. А я собі, щось підберу, на худий кінець, куплю однокімнатну, маю трохи заощаджень. Ну хіба можливо захочуть велике весілля, прийдеться якусь частину витратити, але за рік, думаю поповню, гадаю молодим треба жити окремо.
Вона, після випитого вина, розпашіла… Раз у - раз, на собі ловив її ніжний погляд. Така ж привітна і мила – думка плуталася, мов у павутинні. І тут, немов прокинувся, а може самотня, як і я? Тож нині не запитаю, треба відбути весілля, а далі життя покаже.
Ту чашку, що тримав у руці, ледь не пустив, вона вчасно підхопила,
- Ой, Андрію, ти так замислився, десь літаєш…
- Та напевно й тебе охоплюють думки, бентежать, хіба ні?
- Ну добре, піду готувати ліжка, вже пізно, пора відпочивати.
- Ні- ні, ми з Русланом зупинилися в готелі… Ти пам`ятаєш Ірину з нашого класу? Вона працює в Загсі, тож я з нею домовився за два тижні весілля, думаю ти даси згоду. Якби знав, що ти мама Дарини, ти би приїхала до нас, там би відгуляли весілля. Тут трохи складніше, але я про все домовився.Знаєш, у спадок маю квартиру від батьків, вже чотири роки здаю квартирантам. Оце недавно навідувався, ще на три роки підписали договір. Ця війна колись же закінчиться, тоді й повернемося додому.
- Ти завжди передбачливий, як і в школі, помітила і весело погукала молодят.
А час летів… Після невеликого весілля минуло пів року. Марині тільки й втіхи, робота, спілкування з донькою. Кожної неділі дзвонив Андрій, цікавився справами на роботі, здоров`ям і кожного разу , як підтримка,
-Ти тримайся, розумію, одній важко, але скоро ми це питання вирішимо.
Вона тільки наважиться його запитати, про яке питання мова та він, лише крізь легкий сміх промовить,
- Ну все свашко, все, бувай здорова!
А в самого ж кров грає. Чи й не роки - думки літають - Ще ж не старий,он дехто вперше одружується в сорок років. Чи не спроможній витримати погляди молодих, осудять, ні? А вона ж гарна жінка, ще в соку, таку привабливу іще треба цілувати і гладити те ніжне тіло. Напевно заради цього, перед дітьми, можна цей сором пережити.
Минув майже рік…. Марина збиралася їхати в Москву, Дарина народила сина. Оце сюрприз, бачила, що на обличчі донька трохи змінилася, але, що вагітна тримали в таємниці. От молодь - збираючи валізу, думка за думкою літала - Від них всього можна чекати і Андрій теж хороший, мовчав. Та тут же хвалила його, але ж молодець, дітям залишив квартиру і собі придбав, тільки не сказав, однокімнатну, чи двокімнатну та це все вже не так важливо. Може туди приведе собі дружину, шкода славний чоловік, а вже скільки років сам…
Вона спускалася по сходах вагона, коли за руку її підтримав Андрій,
-Ну нарешті. З приїздом!
Трохи соромлячись, прийняла від нього три червоні троянди, подякувала. Але він поводився дуже дивно, ніби чоловік. Прихилив її до себе, обняв, поцілував у щоку, прошепотів,
- Я так давно чекав цієї зустрічі.
Його сміливість вразила, перехопивши подих, обличчя зашарілось,
-Ой, дивися на нас люди дивляться.
Хоч вересень місяць видався теплим та все ж вітер приносив прохолоду. Від вокзалу, машиною їхали майже дві години. Вона не сіла поруч з ним, гадала так краще, безпечніше. Помітила його погляд, чомусь зрівняла з поглядом голодного кота, який би з насолодою з`їв щось смачненьке. По дорозі майже мовчали, вся увага на рух , автомобілів, як комах.
Він уміло вів машину, в серці плекав надію, що скоро можуть побути наодинці. За ці, півтора року після весілля, скільки думок і всі тільки про неї- Якби ж погодидася жити разом. Манить до себе, проникла в саме серце, загубив спокій, чи я не вартий її уваги? Чи не помічає, чи не хоче помічати, як я до нею ставлюся? Як підібрати ключ до її серця?
Після спілкування по телефону, інколи по скайпу, дивувався своїй поведінці, напевно вдруге закохався. Хоча й минуло скільки років після школи, часто згадував її веселі сині очі, усмішку, виникало сильніше бажання зустрітися, пригорнутися, зігрітися в її обіймах. Вкотре замислився,- Колись говорив мудрий Сковорода » Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю». Бач, разом вчилися, до того ж і куми, і ось тепер свати. Чи то доля так керує, хто знає, але я вірю, серце підказує, що я можу зробити її щасливою. Нехай тільки повірить і довіриться, адже це основне в сімейному житті.
Вони вирішили не чекати ліфт, сходами піднялися на третій поверх, Андрій, поставив валізи,
- Зачекай, дістану ключі.
-А може краще подзвонити? Чи боїшся розбудити онука?
У відповідь хитрий погляд, лукава усмішка,
- Там немає кого будити. Ми приїхали до мене, ти з дороги, тобі треба прийняти душ, відпочити. Не хвилюйся, в них все добре, я попередив, що приїдемо під вечір.
Як сполохана пташка, переступила поріг квартири. Від здивування кліпала очима, розхвилювалася, почервоніла,
- Чому мене не запитав, чи я так хочу?
- Це ми з дітьми так вирішили. Я запропонував, вони підтримали, навіть зраділи. Вважають, що так і їм вільніше, і нам краще.Тим паче син зараз у відпустці, хай самі бавляться, сім`я буде міцнішоюю Руслан дуже хотів сина, тож хай обоє і пізнають плоди кохання.
- Але ж моя присутність може завадити твоїм планам, відпочинку, якось незручно.
- Та перестань, я тільки радий твоїй присутності, хочу тобі дещо запропонувати.
Оцінюючи, роздивлялася квартиру, тут і не скажеш, що живе неодружений чоловік. Чисто, комфортно, зі смаком підібрані обої. На серванті весільне фото дітей, на столі кришталева ваза з цукерками і тут же на маленькому підносі яблука і білий виноград. Саме той виноград «Дамські пальчики», які вона обожнює. Невже пам`ятає, як колись пригостив мене? На якусь мить ніби завмерла, згадуючи школу і ті грона винограду, які тоді перед нею поклав.
Раптово перервала тишу,
- Таким виноградом ти в восьмому класі мене пригощав, пам`ятаєш?
- Ну, якби забув, мабуть би купив інший, - сказав і, як хлопчисько наважився підійти до неї, пристально дивився в очі, вона відчула, що не спроможна зробити крок назад, щоб відійти. Легкий дотик щока до щоки, хотів поцілувати, але вона, все ж спромоглася відвернутися,
-Андрію, це що?
- Це те, що я хочу тобі запропонувати. Хочеш одружимося, якщо ні, то давай просто жити разом.
Кров поступила до обличчя, руками схопилася за голову,
- Та ми ж з тобою свати,чи як? І як це сприймуть діти? Ти собі це уявляєш? В голові не вкладається, оце бовкнув!
- Ну, а якби не були сватами, якби випадково зустрілися, я б тебе точно не відпустив. Ти ж теж вже декілька років одна. Чи вато втрачати час, коли можно жити повноцінним життям. Марино, ми давно не діти, нам по сорок п`ять років, це чи й не вік, це ще не старість, а лише пів життя. До речі, мені син сказав, що не буде проти, якщо ми поберемося.
Як обухом по голові, вона відразу присіла на стілець…запала тиша. Він мовчки приніс їй рушники,
- Давай, краще іншим разом про це поговоримо.. Вибач, не втримався, прийми ванну, я приготую перекусити. Розслабся…. До дітей поїдемо через години три, не раніше і нам їхати не більше, як з пів години.
За вікном темніло… За святковим столом вщухали гучні розмови. Марина тішилася онуком, який уже солодко спав. Руслан прихилившись до батька, щось шепотів на вухо. Дарина, розрізала торт, пропонувала каву, чай, спостерігала за чоловіком. Що за шепотіння, що за секрети поміж них? Раптом Андрій підвівся,
- Слухайте діти, ми після солодощів поїдемо відпочивати. Даринко, я думаю ти не проти, щоби мама відпочила в мене вдома. А завтра зранку, разом наліпимо пельменів і приїдемо до вас. Вам втрьох буде весело, а я що один буду? Вважаю це просто не чесно, не покидайте мене одинокого. Я після завтра поїду на об`єкти, тоді й з Максом награється і з тобою наговориться. Гадаю, так всім буде зручніше.
Руслан тупо дивився на Дарину, ледь помітно кивав головою, щоби погодилася. Її очі забігали по всіх, двинула плечима,
-А, що мамо, я не проти. Тут вночі Макс заплаче, тебе розбудить. У нас режим, це ж не день, щоби гратися, вночі дитина має спати.
Марина розвела руками, трохи здивовано,
-Але ж я скучала за вами, приїхала тобі допомогти.
-Так, мамо, так. Я теж скучила, але ж ти приїхала не на один день. Я підтримую Андрія Степановича, якою би дорога не була, гарний відпочинок не завадить.
Обличчя Руслана, аж розпливлося в усмішці. Потираючи руки, він потягнувся за шматком торта, підморгнув батькові. Марина помітила це, стрілою прилетіла думка, -Він напевно домовився з сином. Але ж і донька підтримала. Збентежено, розгублено поглянула на доньку і ледь прикусивши нижню губу, на згоду кивнула головою й сказала,
- Ну гаразд, якщо ніхто не проти, може так і краще.
Андрій метушився, допомагав прибирати посуд, хотів якнайшвидше повернутися додому. Раптово заплакав Макс, Дарина поспішила до сина,
-О! Проснувся, саме час погодувати. Я пішла, тож завтра ми чекаємо на вас.
Руслан,з усмішкою на обличчі, на собі зав`язав фартух,
- Здається все, всім дякуємо, тепер моя черга попрацювати….
Андрій стояв біля дверей, переминавсь з ноги на ногу, усміхнений весело заговорив,
- Ну, що свашко, ми свою місію виконали, пора на сідало. Вважаю, на даний момент ми тут зайві.
Марина, знову присіла на заднє сидіння машини. Не очікувала такої гостинності, адже так хотіла поспілкуватися з донькою. Андрій лише позирав у дзеркало, щоби побачити її обличчя.. З однієї сторони він її зрозумів, але з іншої, не хотів, щоби залишилася з дітьми.
Він закрив двері машини, поклав руку на плече,
- Погода гарна, може прогуляємося? Чи ти вже хочеш відпочивати? Я хотів поговорити про нас.
- Вона різко повернула голову, кліпаючи очима запитала,
- Хіба між нами щось є окрім дітей?
- Марино,ти ж мене знаєш, я на вітер слова не кидаю. Приїжджай до мене, через два – три місяці Дарині треба подавати річний звіт по матеріалах.Ти ж в цьому знаєшся, допоможеш їй.
- Який звіт, вона ж у декретній відпустці?
- Ти вже забула, на яких правах ми тут працюємо? Подумай і про нас, чому ти там одна, я тут один. Чи я тобі зовсім байдужий?
Опустила голову, зробила вигляд ніби, не почула запитання. Рукою, ніжно взяв за підборіддя,
-Зараз нічого не говори, подумай. Я довго думав, чекав цього дня, щоби приїхала. Ми не діти і нам соромитися того,чого хочемо не потрібно. Я буду тебе шанувати, як зіницю ока. Ну, а який я ,ти сама знаєш. Дарина з Русланом знають мої наміри, підтримують. І я радий, що твоя донька розумниця і мене розуміє.
-Дарина знає? Чому ж нічого не сказала?
-Напевно не встигла…
В квартирі тихо… Андрій стояв на балкон. Вона вийшла з ванної кімнати,
-Андрію, я звільнила ванну, можеш йти митися,
Поспішив до неї, розставивши руки обняв, поцілував у щоку,
-Ось так би завжди!
Зашарілася, звільнилася від обіймів,
-Не тисни на мене, дай час подумати.
Наступний день, пролетів швидко. Вдвох ліпили пельмені… Андрій розповідав про роботу, згадував анекдоти, поділився думками, як би хотів жити далі. То лунав сміх, то раптово обоє задумувалися. Він намагався позалицятися до неї, нащо вона кидала суворий погляд, хитала головою, але ніяких слів. Адже вночі довго не могла заснути, а може й справді погодитися. Симпатичний, вміє обійти й діти не проти. Нав`язувалася думка -А який він у ліжку?- та відразу відганяла її. Боже, що скажуть знайомі, засудять? Їй здавалось ніби чула шепіт, чи ток переслідувала думка,- Будеш знову одна, самотність - не подружка, в душі хочеш спокою, а буде пустота, яка згодом принесе біль.
Сімейний обід, веселі розмови… згодом з Дариною та з онуком прогулянка. Вона тішилася хлопчиком, а він немов відчував її ласкавий погляд, солодко спав у візочку. Донька перша почала розмову про Андрія. Пояснювала мамі, що він, відразу після весілля, їм повідомив про своє рішення. Тому й поспішив придбати квартиру, готувався до її приїзду.
-Дарино, а якби я відмовила, щоби ти тоді сказала?
-А ти, що вже відмовила? Я думала ви вже спали разом…
-Тю на тебе, от молодь! Як у вас все просто?! Так, він вартий уваги, але я навіть не уявляю, що мені скаже кума, коли дізнається. Чи сусіди, скажуть на старості років баба з розуму з`їхала.
-А ти подумай про себе, навіщо тобі думати про когось. Якщо ти про тітку Тетяну, я думаю, якби вона була одна, не упустила б такий шанс. Тим паче вчилися разом та й жених завидний, не з бідних. Подумай, заробимо гроші, закінчиться війна, повернемося в свою Вінницю. Я би й зараз пташкою полетіла, хоча би одним оком побачити рідне місто.Знаєш мамо, сумую за Бугом, за квітучими вишнями, каштанами, а ще за фонтанами в парку й клумбами з різнобарвними квітами.
-Я подумаю, можливо ти й права. Але прошу, Руслану про нашу розмову не говори. Кілька днів побуду, роздивлюся, з часом вирішу,чи довго погостюю, як ні, то поїду звільнятися. Та тільки ти не підганяй мене, на це дуже важко зважитися.
-Ой мамо, будь простіша, чого боятися?
Минуло три дні… Андрій повернувся з будівельних об`єктів,
під обід, але не поїхав до дітей, вирішив прийняти ванну та відпочити. Хоч і вимотаний за ці дні та заснути так і не вдалося. З боку на бік перевертаючись, думки про Марину не давали спокою. Що скаже? І коли скаже? І, як втриматися від спокуси, коли вона в іншій кімнаті і така жадана? Діти владнали своє життя, на кілька років принаймні, а ми?
Хоча по приїзду передзвонив, що вже вдома, але приїхав до дітей коли стемніло.Ще з порогу попередив, що не голодний, вечеряти не буде.
Руслам, трохи здивований батьком, усміхаючись, тихо запитав,
-Ти, що відсипався? Чи пельмені для Марини Василівни ліпив?
- Думаю ми завтра вдвох наліпимо!- великим пальцем руки, торкнув сина в бік і голосно продовжив,- Василівно, поїхали додому! Напевно пристала за ці дні! Чи, ще не наговорилися з донькою. Що там Макс, давав спати?
За неї відповіла донька,
- Все нормально, але звичайно мама просиналася, коли пхикав.
І продовжила,
-Мамо, візьми до чаю шматок торта, що ми спекли. Хай Андрій Степанович оцінить наші здібності.
Андрій стояв поруч з Мариною,
-О! Солодощі це моя головна слабкість, обожнюю торти! Не відмовляйся, берем і поїхали.
Андрій під руку підвів Марину до машини, відкрив передню дверку,
- Прошу, пані! Сідайте поруч, зігрійте сердечко водієві.
Кров прилинула до обличчя,
-Андрію Ва….
Вмить, вказівним пальцем торкнувся її уст, заперечив головою,
- Нас тільки двоє, може досить так офіційно.
- Гаразд! Ти часом не випив?
- Ну де ти і хіба колись, за кермом мене бачила на підпитку? О, до речі, добре, що нагадала сідай, поїхали.
Їхали мовчки, вона намагалася дивитися на дорогу та все ж час від часу, крадькома позирала до нього.
За пів години, були біля будинку, він з пакета дістав пляшку вина, ледь усміхнувшись до неї,
- Добре що про вино нагадала. Дивися, мої хлопці подарували, бачиш французьке, є нагода розслабитися, як вважаєш?
Роздивляючись етикетку, посміхнулася,
- Мені здається я такого ніколи й не смакувала, як хочеш, спробуємо.
Ну от, нарешті потепліло – помітив про себе і вони мовчки вийшли з машини.
Закриваючи машину, Андрій позирнув довкола, не міг не помітити повний місяць,
-Маринко подивися, як світить місяць, напевно досяг піку зростання.
Вона поглянула й непоспішаючи пішла вперед, він йшов повільно, ніби капцями вимірював відстань, продовжив,
-А знаєш, повний місяць між людьми розпалює вогонь, кажуть інколи призводить до неприємних наслідків.А хтось каже, що цією місячною фазою можна скористатися так, що вона принесе удачу. Колись сам читав, що до кожного повного місяця треба обов`язково готувати початок чогось дуже важливого, щоб ця справа мала величезний успіх у майбутньому. Найголовніше - не кидати це на півдорозі.
Вона озирнувшись,
-Не відставай! Одне знаю, в таку фазу мені погано спиться, він ніби забирає енергію, часто навіює сум, буває бентежить. Іще інколи сняться всякі жахіття, що, аж мороз проймає.
- Значить нам повезло, будемо вином зігріватися.
На столі солодощі, фрукти, пуста пляшка з під вина і два келихи, в яких вина залишилося лише по декілька крапель. Вони сиділи на дивані, з екрану телевізора линула пісня »Эти глаза напротив».Чи то, так пісня подіяла, чи випите вино, притулилася до нього, немов шукала захисту. Розпашіла, слухала його серцебиття, хотіла рахувати та де там… Ото лупить - зробила висновок, чи це так вино мене розібрало. Заворушилася, хотіла вислизнути з - під руки, наче та пташка з- під крила. Його благаючий, ніжний погляд зупинив її,
-Не тікай!
Довгий, пристрасний поцілунок в уста, пробудив її жіночність, прошепотіла
-Андрію, що ти робиш зі мною….
- А що, щось не так, то скажи,- прошепотів у відповідь.
Відчув, як вона сильніше притулилася до нього. Поцілунки в шию, як пробудження весни, в її очах помітив блискавки. Не в силах зупинити бажання двох… . ЇЇ тіло тремтіло… підхопив, на руках заніс у спальню кімнату…
Надворі сіріло… в квартирі тихо. Вона боялася відкрити очі, в паніці прошепотіла,
-Ой, що ж я накоїла…
Він вже давно не спав, лежав з заплющеними очима, почув шепіт, посміхнувся. Злегка провів долонею по її оголеній спині, пригорнув до себе,
-Що пташечко попала в клітку? Тож знай, тепер я тебе нікуди не відпущу. Маринко, люба, от і все вирішилося, адже нам так добре було. Навіщо втрачати час, стримувати солодкі бажання, ми вже давно не діти.
Травень 2021р
ID:
914653
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 23.05.2021 12:58:09
© дата внесення змiн: 29.08.2024 19:26:55
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Гарного дня ! 
