Забутий сад людьми зимою,
Лише десь пташка промайне.
Колись ходила тут з тобою,
І згадка ця враз обійме.
Мороз пощіпує у руки,
Лице рум"янець обпіка,
Та вже в душі нема розпуки,
Із пам"яті повільно все втіка.
Пройшла знайомими стежками,
Та де ж ти , молодість, моя?
Та час все стер, він невблаганний,
А я давно вже не твоя.
Здаля побачила на лавці,
Червону квітку ледь живу.
Її торкнулись змерзлі пальці,
Зимою бачу дивину.
Це хтось залишив гарну квітку,
Мабуть, про втрачене кохання.
Я підняла оцю сирітку,
Почула ніби я благання.
Замерзли ніжні пелюстки,
Вона була вже ледь жива.
Вкололи руку колючки...
Такі зимові ці дива!
Пригріла квітку біля серця,
Можливо, зможу врятувать?
і лине десь здалека скерцо,
І я змогла це відчувать...
Нехай поверне молодість на мить,
Щоб все душею те відчути.
І серце 💓 більше не щемить,
В палке кохання знов пірнути!
Гарно, дорога Надюшко! Щастя Вам, море приємних сюрпризів та гарного настрою!
