Я не буду тобі складати казок:
Не полічити, мабуть, усіх рядків і крапок,
Не підкорених перами тих, хто замовк;
А обіцянки залишу вітрам і співам пташок.
Я не скажу, що буде, ймовірно, потім,
Не погадаю по картах, рунах чи по долоні,
Не лікуватиму від тягарів і безсоння:
Я ж і сама хворію між сотень історій.
І я могла б просити не шкодувати
За мить, що була щаслива, співати.
Коли інші чекатимуть сліз, шукати,
Де немає вогнів, і не боятися втрати.
Але прийде час - не тремтітимуть руки,
Заспокоїться голос, затихнуть звуки,
Залишаться ті, хто не дозволить втонути,
І ти пробачиш усіх, аби вільно вдихнути.
Я тільки знаю, що в твоїх очах
Є блиск, що поза Шевченкових фраз,
Там багаття, якого нема у легендах-віршах;
Людино, яка ж ти прекрасна, хоч ледь жива.
