А знаєш, сенс життя одразу став зрозумілим
І проблеми усі - мізерними, чи не так?
Ми раніше, здається, цінувати зовсім не вміли.
То кого ж ти найперше згадав, коли почалась війна?
Чуєш, на коротку мить заклякло моє мистецтво,
Усі рими тепер до абсурду прозові.
І слова дивовижно щирі. Давай відверто:
Про кого ти думав, як небо стало червоним?
Я тільки прошу бути вчасно сміливим.
Кого ти хотів би вписати у власну повість?
Розумієш, твої обійми комусь потрібні,
Поки ти боїшся і граєш в гордість.
