Березень. Сіра земля вкрилася тонкою зеленою паволокою. Це трава, розбуджена першим теплом, несміло визирає з-під землі – чи не час? Припали до землі золоті зірочки гусячої цибулі. Летять на північ гуси. Засиніли проліски в Лісопарку. Мій час, як пожухла трава, перетворюється в минуле. Минулися несмілі очікування весни і майбутніх звершень. Весняне сонце будить не очікування, а спогади. Спогади про весну.
З приходом весни 1997 року найгірші часи залишилися позаду. Наші колективні обіди з перлової каші, хріну і чаю без цукру урізноманітнилися – після Нового року подешевшало на базарі сало. Тепер перлова каша заправлялася салом і все так же подавалася з хріном, бо без хріну в горло не лізла. Хріну наші дачники запасли стільки, що вистачить до нового врожаю.
Фінансувалася медицина поганенько, але зарплата, на відміну від заводів, виплачувалася без затримок. Лікарня постійно не вкладалася у планові кошториси. Кожного місяця, побачивши нараховану зарплатну суму, керівництво гарячково шукала способи обрізати її до допустимого розміру. Знайшло. Всім працівникам запропонували писати заяви про надання на тиждень неоплачуваних адміністративних відпусток з виконанням посадових обов'язків у повному обсязі. Проблема, здавалося б, знайшла прийнятне вирішення. Але в кінці зими після шквалу скарг і протестів від скривджених послідували перевірки з обласної профспілки медиків і прокуратури. Адміністративні відпустки припинилися. Почали знімати доплати за нічні чергування у стаціонарі та доплати за стаж роботи. Всім обіцяли виплатити недостаючі суми наступного місяця чи трохи пізніше. Нас, програмістів, це не стосується і ми продовжуємо насолоджуватися перловою кашею з салом і хріном.
Першою звільнилася Тоня - не витримала працювати вдень у лікарні, а вечір і ніч барменом у барі. Пішла в бармени. Через декілька днів на її місце взяли чорняву, невисокого зросту, міцно збиту приємну жіночку. В обідню перерву вона дістала кусень хліба, налила в чашку окропу з колективного електрочайника, сіла в своєму кутку обідати.
- Лідо, сідай до нас, тут веселіше, - покликали її до нашого столу, де вже розставляли свої баночки з кашею та хріном.
- Та я нічого, крім хліба, сьогодні не брала, - знічено відмовилася вона.
- Так ти багачка, неси сюди хліб, поміняємо на кашу. Не соромся, йди до нас, ми тут усі такі, як ти, - припрошує Люда.
Як водиться, від гарячого чаю відігрілися душі, розв’язалися язики. Почали розпитувати: хто, звідки, як до нас потрапила. До кінця обіду вже знали, що зараз тут на лікуванні її син Коля. Два тижні тому її сина збила по дорозі на Холодну гору машина, коли він пізно вночі повертався додому. Водій не зупинився. Підібрали й доставили його вранці в нашу лікарню з травмою хребта і запаленням легенів – довго лежав на безлюдній засніженій дорозі. Щоб бути біля нього, вона відмовилася від роботи сторожем на автостоянці.
- Ви не будете заперечувати, якщо Коля приходитиме до мене? – запитує Ліда.
Чому б то хтось заперечував? Коли вже зібралися йти додому, відкрилися двері і Ліда вкотила інвалідну коляску. З неї ніяково посміхався до нас такий же чорнявий, як Ліда, гарний парубок. Молодесенький, років двадцять на вигляд, не більше. Ліда підкотила коляску до столу, кинулася викладати на стіл кефір, дитячі сирки, пачку печива „До чаю”. Заклопотала біля сина, щоб йому було зручно біля столу, щоб до всього міг дотягнутися. Сіла біля нього, розпитує, що сказав лікар, які були процедури, де болить, чи відчуває ноги.
Назавтра ми кинулися розпитувати, що ж сталося з Колею, який прогноз, чи зможе колись стати на ноги. Усміхнений юнак в інвалідній колясці рвав уяву. Ліда показувала рентгенівський знімок хребта, показувала місце, де від удару розірвався стовбур спинного мозку, про ймовірність пророщування нервових волокон через розрив і відновлення нервових зв’язків... Можливо за кілька років Коля зможе ходити. При інституті імені Ситенка працюють над розробкою методик лікування таких травм і є надія... Коля закінчив медичне училище і до травми майже рік пропрацював у лікарні № 15. Він знає, що треба робити, щоб стати на ноги.
В обід Колю в інвалідній колясці катали по доріжці під нашими вікнами двоє дівчат і парубок. Про щось жваво розмовляли, сміялися. Привітно сяяло березневе сонечко, обіцяло кінець зими, прихід весняного тепла, і що все буде добре. У квітні Ліда забрала Колю додому.
Ліда з Колею недавно поселилися в комунальній квартирі. Колю звинуватили, що він займається квартирними крадіжками. Його упізнала якась бабуся, яка сиділа на лавочці біля під’їзду. Вона ніби то бачила, як Коля залазив у кватирку обікраденої квартири. Ліда знала, що їй не під силу змагатися з нашою системою правосуддя. Щоб врятувати сина від несправедливого вироку, знайшла найпростіший вихід – продала двокімнатну квартиру, заплатила дільничному міліціонерові за сприяння у закритті справи проти Колі, а на залишок коштів купила кімнату в комуналці. Покупка виявилася вдалою - з сусідів залишилася тільки п’яничка, яка на час запоїв подовгу десь пропадала. Ліда сподівалася, що вони її переживуть і комунальна квартира повністю дістанеться їм на законних підставах.
Щоб оформити пенсію по інвалідності, Колю треба доставити на засідання експертної комісії. Але як це зробити? Інвалідна коляска, в якій Коля переміщувався в лікарні, належала лікарні. Платна послуга доставки інваліда на комісію в спеціалізованому автомобілі швидкої допомоги ще й з оплатою роботи санітарів з ношами була не по кишені простим смертним.
Колін батько жив у іншому місті зі своєю новою сім’єю. Жив так само важко, як і всі в той час. Але зміг назбирати п’ятсот доларів і передати їх на лікування синові. Сам він вже пережив дві хірургічні операції – саркома нижньої щелепи прогресувала і шансів вижити не було. Ліда економила кожен долар, який міг би поставити Колю на ноги. Тому почалася боротьба за реалізацію права викликати експертну комісію додому. Ліда перемогла. За два місяці Колі була встановлена друга група інвалідності і призначена пенсія. Він же не встає з ліжка. Чому не перша? Бо руки і голова цілі.
Ви не знаєте, що таке інвалід-спінальник? Ні, давайте переформулюємо питання інакше. Ви не знаєте, що таке інвалід-спінальник у державі, якій немає діла ні до інвалідів, ні до здорових? Вчора ще здорова життєрадісна молода людина складала пісні і співала їх під гітару для друзів або сама для себе. Була закохана у весь світ і в ту єдину, яка теж дивилася закоханими очима. На вихідні з друзями - палатка на традиційному місці біля Сіверського Дінця, пісні, шашлики, рибалка, купання, футбол, жарти, розіграші, розваги – все як у людей. І робота за покликанням – допомагати людям, повертати їм здоров’я і надію, що життя триває і в ньому ще буде багато доброго.
У інваліда-спінальника нічого цього вже ніколи не буде. Він приречений зранку до ночі напівлежати на дивані, застеленому клейонкою, щоб не просяклася постіль неконтрольованим виділеннями. Вдягнений в одну футболку – в кімнати тепло, тому голий нижче пояса. Сам-один у своїй кімнаті з сечоводом, вставленим у горлечко пластикової дволітрової пляшки, перед подарованим вчорашніми друзями комп’ютером і обідом, залишеним поряд на столику. Мама повернеться увечері, обмиє, замінить постільну білизну, а якщо треба, то й футболку. Розпитає, чи не відчуває, як терпнуть ноги (О! Хоча б якась ознака повернення чутливості ніг!), чи не голодний, чи ніхто не приходив. Ключ вона завбачливо залишає під килимком біля входу – для друзів, які спочатку забігатимуть хоча б на декілька хвилин щодня, а потім все рідше й рідше. Разом з друзями, так само ніяково оглядаючись, пішла геть надія.
Хтось нарадив Ліді завести кішку. Мовляв, є особливі кішки – цілительки. Вони відчувають, де в людини хворе місце, лягають на нього і забирають хворобу на себе. Розповідали про випадки, коли такі кішки зцілювали невиліковні хвороби і від цього помирали. Але людина одужувала! Важливо знайти кошенят саме від такої кішки.
Кошенята знайшлися. У бабці минулися болі в серці і переставали боліти колінні суглоби після прогрівання кішкою. Зважаючи на тяжкість синової хвороби, Ліда взяла двох величеньких кошенят. Доки бабця підшукувала для них хороші руки, кошенята встигли добре підрости.
Час летить швидко. Ліда й оглянутися не встигла, як в її квартирі щаслива котяча пара приступила до виховання п’ятьох веселих кошенят. Несміливі пропозиції віддати в хороші руки кошеня від цілющої кішки не знаходили відгуку. Отож лікуванням Колі зайнялися вже сім кішок. Коля радий був їхньому товариству, і вони швидко облаштували собі на Колі і навколо Колі затишні місця для спання, а під його диваном – відхоже місце. Але хто зважав на таку незручність. Цілющим кішкам дозволено було все. Прогодувати їх було складно, тому наступні покоління змивалися в унітаз до того, як вони розчулять серце милими дитячими витівками.
Ліда не могла покинути роботу, щоб доглядати сина – на пенсію по інвалідності і одному інвалідові не вижити. Вона знову почала чергувати на автостоянці, але тільки вночі – грошей не вистачало. Коля почав набирати вагу і обмивати його та міняти під ним постіль ставало все важче. Повернувшись додому, незмінно знаходила Колю на забрудненій клейонці, з якої сповзло простирадло. Часом сповзала і клейонка.
Коля не здавався, підібрав вправи лікувальної фізкультури, яка повинна була допомогти стати на ноги. Сповзало простирадло, відкочувалася баклажка – не біда. Коля робив свої вправи і говорив, що здається, сьогодні відчув поколювання в сідницях. І ми раділи разом з Лідою, вбачаючи в цьому ознаки пророщування нервових волокон через розрив спинного мозку.
Коля не залишав думки знайти роботу через Інтернет – засвоїв роботу з графічними і текстовими редакторами. Та хіба при нинішньому безробітті інвалід міг конкурувати за робоче місце зі здоровими?! Він писав пісні і співав їх, тепер вже тільки самому собі та мамі. Захопився малюванням, і його малюнки зворушували, як зворушує трава, яка розриває асфальт, пробиваючи собі дорогу до сонця.
Взимку на горищі будинку почали ночувати бомжі. У морози, вони стягували туди все, що здатне було горіти, і розпалювали вогнище, щоб зігрітися. Одного вечора Ліда знайшла Колю лежачим біля закритих дверей. Десь щось горіло, і дим почав заповнювати кімнату. Щоб не згоріти живцем, Коля ледве спромігся скотитися на долівку і доповзти до дверей. Але не зміг дотягнутися до замка, відкрити його і покликати на допомогу. Так і лежав у своїх екскрементах, вдихаючи дим, майже голий, доки прийшла з роботи Ліда. І звичайний, і мобільний телефон тоді ще були недоступною розкішшю для більшості з нас.
Ця пригода налякала розумінням, що прибігти, захистити, врятувати сина у разі надзвичайної ситуації вона не зможе. Від бомжів змогла відбитися, почала викликати наряд міліції кожного разу, як помічала їх у під’їзді. Вони подалися шукати гостинніші підвали й горища.
Якось Ліда попросила мене прийти з синами, допомогти обшити клейонкою диван. Сини розважатимуть Колю і допоможуть піднімати й переносити його. Вона винайшла спосіб боротьби зі сповзанням простирадла й клейонки – нашити на кутики простирадла смужки „липучки”, а клейонку з такими ж смужками липучки намертво пришити до дивана.
Наступного дня мої парубки з дисками „Арії” і „Quake” і я з гостинцями видзвонювали під порогом Лідиної квартири. Хлопці подалися встановлювати гру та налаштовувати музику, а ми з Лідою відправилися на кухню готувати вечерю. Давно немита загиджена кухня, сім кішок, які м’явкають і труться об ноги, випрошуючи поїсти, занедбаний посуд – все відразу сприймається без осуду і з виправданням. Знала, як воно розриватися між двома роботами і прикутим до постелі сином.
Ліда поставила на газову плиту сковорідку і в ту ж мить у сковорідку увіткнулися носами дві цілющі кішки. Ліда, ніскілечки не розгубившись, ухопила обох за загривки і скинула на підлогу. Дістала з сумки пакунок з курячими лапками, кинула їх серед кухні. Зголоднілі коти тут же влаштували несправедливий розподіл лапок. Після коротких сутичок справедливість взяла гору і всі семеро жадібно захрумкали кісточками. Ліда почала шаткувати капусту і за мить капуста вперемішку з кавалками якогось м’ясного фаршу зашкварчала на сковорідці.
Серце не стискалося, розривалося на частини від побачених злиднів, бруду і безнадії. У далекому Нью-Йорку наша заводська колега працювала у міській соціальній службі. Там хворі й немічні мають вибір – перебратися у спеціалізовані притулки, де їм місто забезпечує належний догляд, або залишатися в колі сім’ї, де знову ж таки місто надає безкоштовно кваліфіковану сиділку, цілодобово, на ніч, на час, коли члени сім’ї на роботі, поїхали у відпустку чи на пікнік. Колі пощастило народитися в СРСР, де гвинтик має вартість доти, доки працює.
Два роки нерухомого лежання годинами в екскрементах. призвели до появи зопрілостей. Коля не відчував болю – чутливість нижче пояса так і не відновилася. Карета швидкої допомоги забрала його з температурою вищою за 41 градус. Наступного дня він помер. Лікар вголос озвучив Ліді причину смерті – сепсис. Нам сказав простіше – згнив заживо.
Скільки сьогодні інвалідів вийдуть з госпіталів і залишаться сам-на-сам зі злиднями і безнадією? Для скількох доступними ліками будуть тільки цілющі кішки? Для скількох доступною їжею стане перлова каша з хріном? Знову покірно пережидаємо тяжкі часи. Виживуть не всі.
ID:
1029101
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 22.12.2024 19:51:29
© дата внесення змiн: 22.12.2024 19:58:39
автор: Зоя Бідило
Вкажіть причину вашої скарги
|
