У віршах другої сфери "Соняшних кларнетів" схрещено золоті мечі двох поетових прагнень — неба і землі. Ця сфера постійно затінюється вищою сферою (так виникають підстави для журби) і проектується на землю (звідси нарікання на свою незавершеність, двоїстість туги — туга втрати і туга напівдороги).
В стихотворениях второй сферы «Солнечных кларнетов» скрещены золотые мечи двух устремлений поэта – неба и земли. Эта сфера постоянно затеняется высшей сферой (так возникают основания для печали) и проецируется на землю (отсюда сетование на свою незавершённость, двойственность тоски — тоска потери и тоска наполдороги).
Десь на межі першої і другої сфер закінчилося поетове дитинство, і талант доходить свого змужніння.
Где-то на грани первой и второй сфер закончилось детство поэта, и талант доходит до своего возмужания.
Космічний гомін набуває драматизму. Власне, іще панує гармонія, але абсолютний музичний слух поета вирізняє перші дисгармонійні голоси внутрішніх симфоній (цикл "Енгармонійне"). Можна сказати інакше: поет прагне гармонії, більшої за можливу — і, відома річ, дається взнаки надмір прагнення — одна з найреальніших форм душевної дисгармонії. "Жду твоїх вітрил я", — зізнається поет у своїх прагненнях до землі. "Сню волосожарно — тінь там тоне, тінь там десь" — шаманить душа янгола, що із емпіреїв спустився до межисвіту.
Космический гомон набирает драматизма. Собственно, ещё царит гармония, но абсолютный музыкальный слух поэта вычленяет первые дисгармоничные голоса внутренних симфоний (цикл «Энгармоническое»). Можно сказать и по-другому: поэт стремится к гармонии, более чем возможной — и, разумеется, сказывается чрезмерность желания — одна из самых реальных форм душевной дисгармонии. “Жду твоих ветрил я”, – признаётся поэт в своих стремлениях к земле. “Грежу галактично – тень там тонет, тень там, где-то”[12> – шаманит душа ангела, спустившегося из эмпиреев в междумирье.
сноска 12
[цитаты из стихотворения «Я стою на кручi…» – прим. пер.>
Поет чекає, коли завершиться його світ, коли він перейде із напівформи у форму. Чекає дуже нетерпляче:
Поэт ждёт, когда завершится его мир, когда он перейдёт из полуформы в форму. Ждёт очень нетерпеливо:
Птах — ріка — зелена вика — Птица – река – зелёный горошек –
Ритми соняшника. Ритмы подсолннуа.
День біжить, дзвенить-сміється, День бежит, звенит-смеётся,
Перегулюється! Перегуливается!
вариант ритмизированного перевода:
Птах – река – зацвела викá –
Ритм подсолнечника.
День бежит, звенит-смеётся,
Перегуливается!
Поетова душа — ніби ластівка перед грозою — літає при самій землі, вихоплюючи тужаві, як зерня, земні образи:
Душа поэта — словно ласточка перед грозой — летает у самой земли, выхватывая твёрдые, как зёрна, земные образы:
А на воді в чиїйсь руці А на воде в чьей-то руке
Гадюки пнуться... Сон. До дна. Гадюки пыжатся… Сон. До дна.
Війнув, дихнув, сипнув пшона — Повеял, дохнул, сыпанул пшена –
І заскакали горобці!.. И заскакали воробьи!..
вариант рифмованного перевода:
А на воде из чьих-то рук
Гадюки лезут... Сон. До дна.
Подул, дохнул, натряс пшена –
И скачут воробьи вокруг!..
На екрані поетової душі з'являються похмурі хмари. Правда, у поета є ще тисячі тільки одному йому відомих способів їх розігнати:
На экране души поэта появляются хмурые тучи. Правда, у поэта есть ещё тысячи только одному ему известных способов их разогнать:
— Тікай! — шепнуло в береги. – Беги! – шепнуло в берега.
— Лягай...— хитнуло смолки. – Ложись… – качнуло смолянки
Спустила хмарка на луги Опустила тучка на луга,
Мережані подолки. [13> Резные подольчики.
вариант рифмованного перевода:
– Беги! – шепнули берега.
– Ложись… – смолёвки взвыли.
Спустила тучка на луга,
Подольчики резные.
сноска 13
[отрывки из стихотворений «Вiтер» и «Дощ» цикла «Енгармонійне» – прим. пер.>
Але світ поета вже починає двоїтися. Чи не найтиповішим віршем цієї сфери є вірш "Іще пташки". В ньому найбільш точно засвідчено цю гіркоту перебування межи двох світів:
Но мир поэта уже начинает двоиться. Не совсем обычным стихотворением этой сферы является «Ещё пташки». В нём наиболее точно засвидетельствована эта горечь пребывания за пределами двух миров:
Іще пташки в дзвінких піснях блакитний день купають,
Ще половіє злотом хвиль на сонці жита риза
(Вітри лежать, вітри на арфу грають); —
А в небі свариться вже хтось. Завіса чорно-сиза
Півнеба мовчки зап'яла. Земля вдягає тінь...
Мов звір, ховається людина.
— Господь іде! — подумав десь полинь.
Заплакав дощ... і вщух.
Мовчить гора. Мовчить долина.
— Господня тінь, — прошепотів полинь.
І враз — роздерлась пополам завіса! — Тиша. Мертва...
Метнувсь огонь: розцвівсь, розпавсь — аж води закипіли!
І полилася піснь, принеслась жертва.
дословный перевод:
Ещё пташки в звонких песнях лазурный день купают,
Ещё желтеет златом волн на солце ржи риза
(Ветра лежат, ветра на арфе играют); –
А в небе ссорятся уже кто-то. Завеса чёрно-сизая
Полнеба молча заняла. Земля надевает тень.
Как зверь, прячется человек.
– Господь идёт – подумала тут полынь.
Заплакал дождь… и стих.
Молчит гора. Молчит долина.
– Господня тень – прошептала полынь.
И вдруг – раздралась пополам завеса! – Тишина. Мёртвая...
Метнулся огонь: расцвёл, распался – даже воды закипели!
И полилась песня, принеслась жертва.
У цьому вірші вражає незвичний для Тичини образ: "рвуть вихори, як жили" — непредметне порівнюється із предметним. Цей образ — не випадковий. Далі зустрічаємо ще одне свідчення поетового наземлення: "І дзвонять десь в селі".
В этом стихотворении поражает необычный для Тычины образ: “рвут вихри, словно жилы” – непредметное сравнивается с предметным. Этот образ не случайный. Далее встречаем ещё одно свидетельство приземления поэта: “…И звонят где-то в селе”.
Як бачимо, автор уже не годен вигармоніювати своїм мажорним настроєм свій внутрішній світ: владно прохоплюються контури того твердого світу, якого містичні руки поета вже не сягають. Починаються перші сутички з цим твердим світом. Щоправда, поки що вони фіксуються дуже обережно: "мій шлях то із костриці, то із жоржин".
Как видим, автор уже не может гармонизировать своим мажорным настроением свой внутренний мир: властно проступают контуры того твёрдого мира, которого мистические руки поэта уже не достигают. Начинаются первые стычки с этим жёстким миром. Правда, пока они фиксируются очень осторожно: “мой путь – то из овсяницы, то – из георгин”[14>.
сноска 14
[цитата из стихотворения «Гаптує дівчина…» - прим. пер.>
Кілька разів повторюється слово "жертва" — то як миттєвий мотив ("хтось на заході жертву приніс"), а то вже цілком усвідомлено:
Несколько раз повторяется слово «жертва» – то как сиюминутный мотив (“кто-то на западе жертву принёс”), а то уже вполне осознанно:
Стою я сам посеред нив чужих, Стою я один посреди нив чужих,
Немов покинута офіра.[15> Словно оставленная жертва.
сноска 15
[цитата из стихотворения «Там тополi у полi…» и отрывок из стихотворения «Квiтчастий луг…» – прим. пер.>
Вранішній рай емпіреїв облітає, мов мак. Надходить сумовитий вечір, перша осінь молодості. Починається розповідь про загибель найпершої, найчистішої частки поетової душі. Сон буття закінчується. Пост увіходить у незбагненний для себе світ.
Утренний рай эмпиреев “облетает, как мак”[16>. Наступает унылый вечер, первая осень молодости. Начинается рассказ о гибели самой первой, чистейшей части души поэта. Сон бытия заканчивается. Поэт входит в непонятный для себя мир.
сноска 16
[цитата из стихотворения «Там тополi у полi…» – прим. пер.>
Зрозуміла річ, що ця сфера має строкату фактуру. Скажімо, за настроєм тут є невагома радість, є злагода, туга, рефлексія, самозамилуване горе і справжнє страждання. З боку образних структур можна було б відшарувати сліди поетики "чесної христовоскресної" — типу: "Хтось гладив ниви" чи "Світає", загальноукраїнського символізму, символізму Тичининого, м'який імпресіонізм першої сфери, витончені симфоричні малюнки ("Півні чорний плащ ночі Вогняними нитками сточують"), здоровий пантеїстичний ліроепізм, жорстокореалістичний текст ("По один бік верби, По другий старці").
Не удивительно, что эта сфера имеет пёструю фактуру. Можно сказать, что в зависимости от настроения, здесь есть невесомая радость, есть примирение, тоска, рефлексия, самовлюблённое горе и настоящее страдание. Со стороны образных структур можно было бы отслоить следы поэтики "честной Христовоскресной"[17> – типа: «Кто-то гладил нивы…» или «Светает…», общеукраинского символизма, символизма Тычины, мягкий импрессионизм первой сферы, утончённые симфонические рисунки ("Петухи чёрный плащ ночи Огненными нитками сшивают"), здоровый пантеистический лиро-эпизм, жестоко-реалистический текст ("На один край – вербы, На другой – старцы").[18>
сноска 17
[цитата из стихотворения «Ходять по квiтах…» – прим. пер.>
сноска 18
[цитаты из стихотворений «Пастелi (1)» и «У собор (1)» – прим. пер.>
Твердне залізний день — заходить на грозу.[19>
Твердеет железный день – собирается гроза.
сноска 19
[не нашёл, из какого стихотворения отрывок – прим. пер.>
Третя сфера — на рівні землі або ж над самою землею. Це сфера виключного драматизму. Починаючи від "Енгармонійного":
Третья сфера — на уровне земли или над самой землёй. Это область исключительного драматизма. Начиная от «Энгармонического»:
Над болотом пряде молоком... Над болотом прядёт молоком...
Чорний ворон замисливсь. Чёрный ворон предался размышлениям.
Сизий ворон задумавсь. Сизый ворон задумался.
Очі виклював. Бог зна кому. Глаза выклевал. Бог знает, кому.
А від сходу мечами йде гнів!.. А от востока мечами идёт гнев!
Чорний ворон враз кинувсь. Чёрный ворон сразу кинулся.
Сизий ворон схопився. Сизый ворон рванулся.
Очі виклював. Бог зна кому.[20> Глаза выклевал. Бог знает, кому.
вариант ритмизированного перевода:
Молоком прядёт над болотом…
Чёрный ворон замыслил.
Сизый ворон задумал.
Очи выклевать. У кого-то.
А с востока с мечом идёт гнев!
Чёрный ворон сорвался.
Сизый ворон взметнулся.
Очи выклевал. У кого-то.
сноска 20
[стихотворение «Туман» – прим. пер.>
і закінчуючи поезіями "Скорбної матері" чи "Золотого гомону". Вірші цього циклу — це миттєвий спалах радості від вершеної української національної революції і довгий розпач од її жорстокого задушення. Бардом Центральної Ради називав колись Тичину Валеріян Поліщук. Визначення дуже парадоксальне. По-перше, Тичина ще не навчився бути бардом уряду. По-друге, Центральна Рада була занадто нетривалим урядом, щоб дочекатися на свого співця. І, нарешті, цей уряд не заслуговував того, щоб поет геніального обдарування був її співцем. Тому важко погодитися з В. Поліщуком, хоч важко і відкинути його репліку як зовсім неслушну.
и заканчивая поэмами «Скорбящая матерь» или «Золотой гомон». Стихи этого цикла — есть мгновенная вспышка радости от свершения украинской национальной революции и долгое отчаяние от её жестокого удушения. Бардом Центральной Рады называл когда-то Тычину Валериан Полищук. Определение весьма парадоксальное. Во-первых, Тычина ещё не научился быть бардом правительства. Во-вторых, Центральная Рада была слишком непродолжительным правительством, чтобы дождаться своего певца. И, наконец, это правительство не заслуживало того, чтобы поэт гениального дарования был её певцом. Поэтому трудно согласиться с В. Полищуком, хотя нельзя и отбрасывать его реплику как вовсе неправомерную.
Без усякого сумніву, час від березня 1917 року — то живе місце української історії. І про це Тичина повідав у поемі "Золотий гомін":
Без всякого сомнения, период, начиная с марта 1917 года — это живое место украинской истории. И об этом Тычина поведал в поэме «Золотой гомон»:
Предки. Предки.
Предки встали з могил; Предки встали из могил;
Пішли по місту. Пошли по городу
Предки жертви сонцю приносять — Предки жертвы сонцю приносят —
І того золотий гомін. И оттого – золотой гомон.
Ах, той гомін!.. Ах, тот гомон!..
За ним не чути, що друг твій каже, Из-за него не слышно, что друг твой говорит,
Від нього грози, пролітаючи над містом, плачуть,— От него грозы, пролетая
над городом, плачут –
Бо їх не помічають. Потому что их не замечают.
Гомін золотий! Гомон золотой!
Тільки щасливому поглядові захопленого Тичини, Тичини середини 1917 року, могло здатися, що почалася доба загальнонаціонального єднання:
Только счастливому взгляду восторженного Тычины, Тычины середины 1917 года, могло показаться, что началась эпоха общенационального единения:
І всі сміються як вино: И все смеются, как вино:
І всі співають як вино: И все поют, как вино:
Я — дужий народ, Я – сильный народ,
Я молодий! Я – молодой!
Золота година національного звільнення закінчилась, так по-справжньому і не почавшись. Самостійний український уряд був на Україні чи не пасинком. Він і тримався, мов пасинок, за 10 місяців свого існування так і не відчувши своєї державної всеможності. І, може, це врятувало його від негайного знищення: більш-менш толерантний Тимчасовий уряд кляв цих "соціалістів" і "комуністів", але на рішучіші санкції не зважувався. Становище змінилося після Жовтня. Буквально через місяць після повалення Тимчасового уряду Центральна Рада була оголошена з Петрограда і Харкова контрреволюційною. Почалася війна.
Золотой час национального освобождения закончился, так по-настоящему и не начавшись. Самостоятельное украинское правительство было на Украине чуть ли не пасынком. Оно и держалось, как пасынок, за 10 месяцев своего существования так и не ощутив своего государственного всемогущества. И, может быть, это спасло его от немедленного уничтожения: более-менее толерантное Временное правительство проклинало этих «социалистов» и «коммунистов», но на более решительные санкции не отваживалось. Положение изменилось после Октября. Буквально через месяц после свержения Временного правительства, Центральная Рада была объявлена из Петрограда и Харькова контрреволюционной. Началась война.
Одчиняйте двері — Отворяйте двери –
Наречена йде! Суженая идёт!
Одчиняйте двері — Отворяйте двери –
Голуба блакить! Голубая лазурь!
Одчинились двері — Отворились двери –
Горобина ніч! Рябиновая ночь!
Одчинились двері Отворились двери –
Всі шляхи в крові! [21> Все пути в крови!
сноска 21
[отрывок из стихотворения «Одчиняйте двері…» – прим. пер.>
Це було нищення найвищої поетової віри — його "гнилого інтелігентства", етичних уроків Сковороди, " чистоплюйських" ідей кирило-мефодійства і драгоманівства. Цей біль став застилати постів зір уже в серпні 1917 року:
Это было уничтожение высшей веры поэта — его «гнилого интеллигентства», этических уроков Сковороды, «чистоплюйских» идей кирилло-мефодейства и драгомановства. Эта боль начала застилать взор поэту уже в августе 1917 года:
По хліб шла дитина — трояндно! За хлебом шёл ребёнок – розово!
тікайте! стріляють! ідуть. бегите! стреляют! идут.
Розкинуло ручки — трояндно... Раскинул ручки – розово…
Ні бога, ні чорта — на бурю.[22> Ни бога, ни чёрта – (собирается) буря.
сноска 22
[отрывок из стихотворения «По хліб шла дитина…» – прим. пер.>
Шумить косою смерть. Доба видається поетові нападом божевілля, судною годиною людської історії.
Шумит косою смерть.[23> Эпоха кажется поэту нашествием безумия, судным часом человеческой истории.
сноска 23
[цитата из стихотворения «На стрiмчастих скелях…» – прим. пер.>
Особливо виразно це відбилося в циклі «Скорбної матері».
Особенно отчётливо это отразилось в цикле «Скорбящая матерь»:
Проходила по полю Проходила по полю
Обніжками, межами. Межрядьями, межами.
Біль серце опромінив Боль сердце осветила (лучом)
Блискучими ножами! Блестящими ножами!
вариант рифмованного перевода:
По полю проходила
Межрядьями, межами.
Боль высветила сердце
Блестящими ножами!
Доба радості закінчилася. Настала звична для нашої національної психології трагічна доба. Попередні історіософські висновки Тичини полегшені традицією досить плиткого "українофільського" думання, в системі якого оптимізм легко провадить за собою песимізм, хоч причини змін замало підставні:
Пора радости закончилась. Наступила привычная для нашей национальной психологии трагическая эпоха. Предыдущие историо-софские выводы Тычины нивелированы традицией довольно неглубокого «украинофильского» мышления, в системе которого оптимизм легко приводит за собой пессимизм, хотя причины изменений [24> недостаточно основательны:
Не місяць, і не зорі, Не месяц, и не звёзды,
І дніти мов не дніло. И дня словно не было
Як страшно!.. людське серце Как страшно!.. человеческое сердце
До краю обідніло. Крайне обеднело.
вариант рифмованного перевода:
Не месяц. И не звёзды,
И день – совсем не белый.
Как страшно!.. сердце в людях
До края оскудело.
сноска 24
[для появления оптимизма – прим. пер.>
Український месіянізм, цей рідний син психології доведеного до безнадійної віри раба, було розіп'ято, знищено коло Крут 29 січня 1918 року.
Украинский мессианизм, этот родной сын психологии доведённого до безнадёжной веры раба, был распят, уничтожен возле Крут 29 января 1918 года.
Не буть ніколи раю Не будет никогда рая
У цім кривавім краю. В этом кровавом крае.
вариант рифмованного перевода:
Вовек не будет рая
В кровавом этом крае.
Поетів учорашній оптимізм був стільки ж великий, скільки і безпідставний. Зрозуміло, що відмовитись від цього безпідставного оптимізму було куди легше, ніж його триматися, тим більше що песимізм мав під собою просто залізні підстави.
Вчерашний оптимизм поэта был столько же велик, сколько и безоснователен. Понятно, что отказаться от этого безосновательного оптимизма было куда легче, чем его держаться, тем более что пессимизм имел просто железные основания.
І Бог послав зозулю И Бог послал кукушку:
— на віку — на веку
пий музику пей мызыку
муку муку
випадковий цього світу выпавшую этому миру
потопельнику...[25> утопленнику…
сноска 25
[отрывок из стихотворения «Зелена недiля» – прим. пер.>
Поет іще пробує незвичну для себе роль. Співець майже материнської чистоти й доброти, він здобувається на інтонації поета-мужа:
Поэт ещё пробует непривычную для себя роль. Певец почти материнской чистоты и доброты, он обретает интонации поэта-мужа:
Не сумуйте, смерті той не знає, Не грустите, смерти тот не знает,
Хто за Вкраїну помирає! [26> Кто за Украину умирает!
сноска 26
[отрывок из стихотворения «Вiйна (1)» – прим. пер.>
Але це вже кінець райдужної доби "Соняшних кларнетів", почався 1918 рік, а з ним — наступний етап складної Тичининої еволюції.
Но это уже конец радужной поры «Солнечных кларнетов», начался 1918 год, а с ним — следующий этап сложной эволюции Тычины.
"Соняшні кларнети" — це переважно книга передчуття сподіваного щастя, передчуття, яке так і не справдилося — лірика 1917 року і перед нею. І це чи не єдина із збірок на рівні Тичининого генія. Тому в доробку поета їй відведено перше місце не тільки хронологічно.
«Солнечные кларнеты» — это преимущественно книга предвкушения ожидаемого счастья, предчувствие, которое так и не оправдалось — лирика 1917 года ей предшествующая. И это едва ли не единственный из сборников на уровне гения Тычины. И потому в наследии поэта ему отведено первое место не только хронологически.
У своїй статті про збірку поета "Вітер з України" М. К. Зеров писав, що "найоригінальніший з поетів двадцятип'ятиліття (1900-25) Тичина уже в "Соняшних кларнетах" відкрив усі свої козирі, а потім не раз був примушений до гри слабої безкозирної" (XIV, с. 80). І, справді, всі компліменти, які говорились на адресу Тичини в 20-ті роки, слід, насамперед, адресувати першій збірці.
В своей статье о сборнике поэта «Ветер с Украины» Н. К. Зеров писал, что "самый оригинальный из поэтов двадцатипятилетия (1900-25), Тычина уже в «Солнечных кларнетах» открыл все свои козыри, а потом не раз был принуждён к игре слабой, бескозырной" (XIV, с. 80). И, действительно, все комплименты, говорившиеся в адрес Тычины в 20-е годы, следует, прежде всего, адресовать первому сборнику.
А компліменти були великі. Один із перших російських перекладачів Тичини О. Гатов називав його чи не найбільшим тогочасним поетом слов'янського світу, а його поетичну техніку — не менш складною за техніку Райнера Марії Рільке чи Поля Валері.
А комплименты были велики. Один из первых русских переводчиков Тычины, А. Гатов, называл его едва ли не величайшим поэтом славянского мира, а его поэтическую технику — не менее сложной, чем техника Райнера Марии Рильке или Поля Валери.
Для Федора Сологуба збірка була дивом, а Тичина — поетом, що пише "за останньою європейською модою".
Для Фёдора Сологуба сборник был чудом, а Тычина - поэтом, пишущим "по последней европейской моде".
Цікаво спинитися тут на такому літературному епізоді. В "Киевской жизни" за 16(3) листопада 1919 року було надруковано статтю Іллі Еренбурга "Об украинском искусстве". В статті було зроблено зухвалу спробу проаналізувати українське мистецтво. Звичайна річ, газетна стаття виявилась дуже поверховою за змістом, хоч за тоном і дуже зверхня.
Будет интересно остановиться здесь на таком литературном эпизоде. В «Киевской жизни» за 16(3) ноября 1919 года была опубликована статья Ильи Эренбурга «Об украинском искусстве». В статье была сделана дерзкая попытка проанализировать украинское искусство. Конечно же, газетная статья оказалась очень поверхностной как по содержанию, так и по тону, и весьма пренебрежительной.
І. Еренбург пише в ній, що на відміну від нових українських поетів, які вже відійшли "от безымянной народной песни, а поэзии индивидуальной еще не создали", Тичина "умеет сочетать народный земляной дух с умеренными отступлениями импрессиониста".
И. Эренбург пишет в ней, что в отличие от новых украинских поэтов, которые уже отошли "от безымянной народной песни, а поэзии индивидуальной ещё не создали", Тычина "умеет сочетать народный земляной дух с умеренными отступлениями импрессиониста".
Чимало пасажів її (як-от: "слишком часто украинскими культурными деятелями руководила в лучшем случае — слепота сектанта из лозаннского кафе, в худшем — политический авантюризм", або: "самостийники приказали в двадцать четыре часа создать украинскую культуру" і т. ін.) викликали природне заперечення.
Немало её пассажей (таких как: "слишком часто украинскими культурными деятелями руководила в лучшем случае – слепота сектанта из лозаннского кафе, в худшем – политический авантюризм", или: "самостийщики приказали в двадцать четыре часа создать украинскую культуру" и т.п.) вызвали естественное возражение.
У репліці "Об украинском искусстве" М. К. Зеров, тодішній редактор "Книгаря", зауважив, що І. Ерснбург обрав "генеральський тон", але "як кожний представник общеруської культури з місцевих обивателів, він уважає себе компетентним вирікати авторитетні присуди українській культурі — без ґрунтовного ознайомлення з нею" (XXIII, с. 1948-1949).
В ответной реплике к «Об украинском искусстве» Н. К. Зеров, тогдашний редактор «Книжника», заметил, что И. Эренбург избрал "генеральский тон", но "как каждый представитель общерусской культуры из местных обывателей, он считает себя компетентным изрекать авторитетные приговоры украинской культуре – без основательного ознакомления с ней" (XXIII, с. 1948-1949).
Звичайно, стаття не робить честі шанованому імені Іллі Еренбурга. Але об'єктивно вона свідчить про те, що талановита збірка Тичини заживала пошани навіть там, де на неї можна було і не сподіватися.
Само собой, статья не делает чести уважаемому имени Ильи Эренбурга. Но объективно она свидетельствует о том, что талантливый сборник Тычины получил высокую оценку даже там, где на неё вряд ли можно было надеяться.
Великий інтерес до автора "Соняшних кларнетів" виявили чеські й польські літератори.
Большой интерес к автору «Солнечных кларнетов» проявили чешские и польские литераторы.
Ось що, скажімо, писав 1992 року на сторінках "Скамандру" Ярослав Івашкевич: "В особі Павла Тичини українська література придбала геніальну індивідуальність. Вже саме оперування українською мовою, доведення її до такої незмірної досконалості, що в своєму багатстві вона може рівнятися до польської чи російської, — ставить його в ряд найцікавіших, найважливіших письменників сучасної України" (цитую за передмовою Ф. Неуважного до польського видання творів Тичини).
Вот что, например, писал в 1922 году на страницах «Скамандра» Ярóслав Ивашкевич: “В лице Павла Тычины украинская литература приобрела гениальную индивидуальность. Уже само оперирование на украинском языке, доведение его до такого неизмеримого совершенства, что в своём богатстве он может равняться с польским или русским, — ставит его в ряд самых интересных, важнейших писателей современной Украины" (цитирую по предисловию Ф. Неуважного к польскому изданию произведений Тычины).
Англійський критик Джон Фут відзначав, що "своїми поетичними виразовими засобами цей поет України не нагадує нам нікого другого з цілої світової поезії. Але його ні з чим незрівнянна своєрідність не штовхає поета до жонглювання, до порожнього химерування і блазнювання, тому що ніде його не покидає почуття міри".
Английский критик Джон Фут отмечал, что "своими поэтически выразительными приёмами этот поэт Украины не напоминает нам никого другого из всей мировой поэзии. Но его ни с чем несравнимое своеобразие не толкает поэта к жонглированию, к пустому химерствованию и шутовству, потому что нигде его не покидает чувство меры".
Колись І. Франко, пишучи про молодого В. К. Винниченка, щиро-радісно вигукнув: "І звідки ти такий узявся?"
И. Франко, когда писал о молодом В. К. Винниченко, однажды искренне-радостно воскликнул: "И откуда ты такой взялся?"
Сучасники "Соняшних кларнетів" могли б адресувати таке ж своє здивування Тичині.
Современники «Солнечных кларнетов» могли бы адресовать своё такое же восхищение Тычине.
Отож, не зайвим буде спинитися на українській генеалогії автора "Соняшних кларнетів".
Так что не лишним будет остановиться на украинской генеалогии автора «Солнечных кларнетов».
Дещо закатегоричний дослідник його поетики М. Степняк писав, що в "Соняшних кларнетах" "ніби вивершена система українського символізму". Зауваживши, що вплив О. Блока відбився на першій збірці поета дуже незначною мірою, М. Степняк наголошує на істотних впливах О. Олеся, М. Вороного, Василя Пачовського і навіть Михайла Жука. "Кілька поезій, навіть вельми складних психологічно і формально (наприклад, "Закучерявилися хмари", "Я стою на кручі"), являють собою ніби варіації на Олесеву тему "З журбою радість обнялась..." Олесь впливав на Тичину не тільки як представник "чистої поезії", але й як поет громадський. "Дума про трьох Вітрів" написана в типовій Олесівській манері алегоризувати явища природи". В іншому місці М. Степняк зазначає: "Соняшні кларнети" тематично зв'язані навіть не з усім "модерном", а тільки з Філянським... та з Олесем" (XV). Причому, в Філянського Тичина "вчився ставлення до природи: такі поезії, як "Гаї шумлять", "Там тополі у полі", "Квітчастий луг", "Ой, не крийся, природо", "Світає" — лише композиційною складністю різняться від присвячених природі поезій — "Лірики" й "Саlendarim"у.
Несколько категоричный исследователь его поэзии М. Степняк писал, что в «Солнечных кларнетах» "будто завершена система украинского символизма". Заметив, что влияние А. Блока отразилось на первом сборнике поэта очень незначительно, М. Степняк отмечает существенные влияния А. Олеся, Н. Вороного, Василия Пачовского и даже Михаила Жука. "Несколько стихов, даже весьма сложных психологически и формально (например, «Закучерявились тучи», «Я стою на круче»), представляют собой вариации на тему Олеся «С печалью радость обнялась...». Олесь влиял на Тычину не только как представитель «чистой поэзии», но и как общественный поэт. «Дума о трёх Ветрах» написана в типичной Олесевской манере аллегоризировать явления природы". В другом месте М. Степняк отмечает: “«Солнечные кларнеты» тематически связаны даже не со всем «модерном», а только с Филянским... и с Олесем” (XV). Причем, у Филянского Тычина "учился описаниям природы: такие произведения, как «Рощи шумят», «Там тополя в поле», «Цветочный луг», «Ой, не кройся, природа», «Светает» – только композиционной сложностью отличаются от посвященных природе стихов – «Лирики» и «Саlendarim»”.
Підсумовуючи свої студії над поетикою Тичини, М. Степняк висновує: "Спираючись на лексичні запаси й строфічні схеми модерністів, автор "Соняшних кларнетів" утворив нову поетичну систему, досі не відому українській поезії. Ця система — "символізм".
Подводя итоги своим исследованиям поэзии Тычины, М. Степняк заключает: "Опираясь на лексические запасы и строфические схемы модернистов, автор «Солнечных кларнетов» создал новую поэтическую систему, до сих пор не известную украинской поэзии. Эта система – «символизм»".
Повчальний приклад, хоч, може, і приклад негативного порядку, могла подати співцеві "Соняшних кларнетів" і творчість Грицька Чупринки, що досить енергійно "бальмонтствував" на ниві української поезії. Як пише О. І. Білецький, "Чупринчині "дзеньки-бреньки" видались простою балалайкою перед згуками то величної, то ніжної арфи, до якої доторкнувся молодий автор" (VII, с. 20).
Назидательный пример, хотя, может, и пример негативного порядка, могло подать певцу «Солнечных кларнетов» и творчество Григория Чупрынки, который достаточно энергично «бальмонтствовал» на ниве украинской поэзии. Как пишет А. И. Белецкий, "Чупрынкино «треньканье-бреньканье» кажется простой балалайкой рядом со звуками то величественной, то нежной арфы, к которой прикоснулся молодой автор" (VII, с. 20).
Всі ці імена поетичних предтеч Тичини згадує Флоріан Неуважний у своїй передмові до останнього польського видання віршів українського поета, долучаючи до них Метерлінка й Сковороду. Дуже слушні зауваги до питання спорідненості (а ще більше — відмінності) молодого Тичини з поезіями О. Олеся робить Орест Зілинський.
Эти же имена поэтических предтеч Тычины вспоминает Флориан Неуважный в своём предисловии к последнему изданию стихов украинского поэта, приобщая к ним Метерлинка и Сковороду. Очень справедливые замечания к вопросу родства (а ещё больше — отличия) молодого Тычины с поэзией А. Олеся делает и Орест Зилинский.
Всі ці екскурси в тичиніану дають підстави не погодитися з дуже категоричним, як і дуже необґрунтованим твердженням Л. Новиченка, що "позиція Тичини, при всій її складності й суперечливості, не мала нічого спільного з антинародною ідейно-політичною сутністю української націоналістичної декаденщини. Та й чим могли привабити до себе молодого правдошукача, скажімо, салонна "галантерейність", якою позначена немала частина віршів Вороного, примітивні красивості Чупринки, богобоязнена скорбота Філянського? Уже в "Соняшних кларнетах" він осудив поетів-декадентів, заявивши, що "сонця, сонця в їх красі — не чуть" (XII, с. 23).
Все эти экскурсы в тычиниану дают основания не согласиться с очень категоричным, как и очень необоснованным утверждением Л. Новиченко, что "позиция Тычины, при всей её сложности и противоречивости, не имела ничего общего с антинародной идейно-политической сущностью украинской националистической декаденщины. Да и чем могли привлечь к себе молодого правдоискателя, скажем, салонная «галантерейность», которой отмечена немалая часть стихов Вороного, примитивные красивости Чупрынки, богобоязненная скорбь Филянского? Уже в «Солнечных кларнетах» он осудил поэтов-декадентов, заявив, что «Солнца, солнца в их красе – не чувствуется»[27> " (XII, с. 23).
сноска 27
[цитата из стихотворения «Ходять по квiтах…» – прим. пер.>
Єдине гріховне "учеництво", яке дозволив Тичині Л. Новиченко, — це "стилістичне віяння Олесевої лірики".
Единственное греховное «ученичество», какое позволил Тычине Л. Новиченко – это "стилистическое веяние лирики Олеся".
Чи не від початку 30-х років нашій критиці ходило тільки про те, щоб заднім числом перевести поета із класу Олеся чи Філянського до більш "пролетарського" класу Коцюбинського, Горького чи навіть... Маяковського. Було б наївно заперечувати можливість такої "пролетарської" науки, особливо у Коцюбинського. Але чому Тичина не міг здобути "пролетарської" освіти у Олеся?
Едва ли не с начала 30-х годов наша критика только и помышляла о том, чтобы задним числом перевести поэта из класса Олеся или Филянского в более «пролетарский» класс Коцюбѝнского, Горького или даже... Маяковского. Было бы наивно отрицать возможность такой «пролетарской» науки, особенно у Коцюбинского. Но почему Тычина не мог получить «пролетарское» образование у Олеся?
Для нашої нової критики, народженої в роки перших п'ятирічок на шпальтах абсолютно "правильного" органу "За марксо-ленінську критику" (виходив, до речі, 1932-5 рр. і був призначений спеціально для боротьби з "ворогами народу"), зовсім не ходить про ясність справжніх Тичининих джерел, а виключно про його політичне (хоч по правді — чому саме політичне?) реноме. Тичину треба було пришити нашвидкуруч до нової виправленої щупаками, колесниками і хвилями курсу історії української літератури, де вже не було ні Олеся, ні Філянського, ні тим більше Чупринки.
В нашей новой критике, рожденной в годы первых пятилеток на страницах совершенно «правильного» органа «За марксистско-ленинскую критику» (выходил, кстати, 1932-5 гг. и был предназначен специально для борьбы с «врагами народа»), совсем не обнаруживается конкретики о настоящих Тычининых источниках, а исключительно о его политическом (хотя по правде — почему именно политическом?) реноме. Тычину надо было пришить на скорую руку к новому, исправленному щупаками, колесниками и хвылями курсу истории украинской литературы, где уже не было ни Олеся, ни Филянского, ни тем более Чупрынки.
Школа, яку пройшов молодий Тичина, була куди соліднішою, ніж про те провадять Іщук, Новиченко, Крижанівський чи Шаховський.
Школа, которую прошёл молодой Тычина, была куда солиднее, чем об этом рассказывают Ищук, Новиченко, Крыжановский или Шаховский.
"Виводити" автора "Соняшних кларнетів" виключно з Коцюбинського, Горького і Маяковського — значить збіднити світ поезій Тичини, значною мірою позбавити його національного грунту, утруднити розуміння новаторського таланту поета і, зрештою, розуміння самого поета.
«Выводить» автора «Солнечных кларнетов» исключительно из Коцюбинского, Горького и Маяковского – значит обеднить мир поэзии Тычины, в значительной степени лишить его национальной почвы, затруднить понимание новаторского таланта поэта и, в конце концов, понимания самого поэта.
ID:
1028985
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 21.12.2024 07:18:56
© дата внесення змiн: 21.12.2024 07:18:56
автор: Радiус24
Вкажіть причину вашої скарги
|
