Ілюзією прожитих віків,
Поетами написаних історій,
В маленькім місті крізь полон дощів,
Навік зустрілись дві крилаті долі.
Словами не можливо розказать,
Як ті серця замріяно кохали,
В таке не міг повірить навіть Бог,
Вони ж під небом високо літали.
Таких історій дуже мало на землі,
Вони кохали дуже сильно й до нестями,
Їм дуже заздрили всі очі злі,
Та не зламать любов, яка жила віками.
Дивився в її очі він тому,
Для неї ж він був просто ідеалом,
Ніхто б тоді ніколи не збагнув,
Що може все завершити провалом.
Чи може Бог дивився не туди,
Чи може замалий для них став світ,
Не зміг він врятувати від біди,
Той ніжний і закоханий політ.
Чому трапляється таке ніхто не знає,
І виникло багато запитань,
Її він досі пристрасно кохає,
Вона ж чомусь не хоче цих кохань.
Навіщо все це, як це зупинити,
Нема причин і не було повір,
Коли проходить день і наступає вечір,
він наче вітер вилітав на двір.
І дивиться угору й тихо плаче,
Шука на небі дві ясних зорі:
Одна десь над Полтавою літає,
А інша світиться у нього у дворі.
Він пада на коліна і благає,
Щоб доля повернула ту любов,
До крику, до жалю і до нестями
Він хоче обійняти її знов.
Сюжет простий: що ночі він благає
Усе вернути і почати знов,
І хай наступить день, і знов засяє
Їх спільний день, де починається любов.
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=186387
