Нема відбою від її хотінь,
Нема бажання кинутись на неї,
Чорнявої, як ночі на Гвінеї.
Бо хто я, день? О ні, звичайна тінь.
А тут – вона; і що б я не робив,
Усюди і закохана, і гарна,
Та ще й у мене! Що ж, надія марна,
Що я самотність все ще не згубив.
А без молитви мрія відросла;
Чому щасливий? – все себе картаю;
Чому мене? Чому тепер літаю? –
Зробили принцом впертого осла.
Ну що ж, люби! Люби аж до кінця,
Дивись у очі, шепочи: «Кохаю!»
Малюй ту мить, коли я позіхаю,
І сліз нема, нема ані синця…
Як і відбою. Що ж, її взяла;
Поступлюся, попущу, – все з любові,
Забуду сирі настрої хандрові,
Які ота самотність нап’яла,
Ота ще: до бажань її, хотінь…
То все минуле, вчора, артефакти,
Усе це переведено у жарти,
І навіть те, що я – звичайна тінь.
30.10.2009 р.
