Написати про тебе…написати вкотре без певної мети і сенсу,написати для мистецьких потреб оточення, для того аби вдихнути той запах, що живе на сторінках моєї прози.
Коли очі сяють не від кохання, а від сліз, розчарування в тобі. Коли байдуже, повинно бути байдуже, так ніби й не сходила з розуму. Так, повинно бути попре все, а сталося он як...он вже гасне моя душа, ось вже не я, ось я не маю минулого красномовства….ось воно розчарування! Ще мить, ще крок до мети і, здається, було щастя…а тепер нема чого радіти, вже не хочу вдихати той запах, аромат твоїх мрій, правил, думок, твоєї музики, твоїх дивних історій…твоєї оманливої, до шаленого болю оманливої прихильності….Тобі ж певно так і треба, певно треба болю….ще болю, більш фотографічного, ідеального болю, такого щоб мозок виносив оточуючим…прозового болю розчарувань. І це зовсім не жорстокість, не прояв тебе:це лише цинізм твого кохання, ось справжній ти, ти який розбив мене, ти який переміг…той кому не потрібна правда. Ось вже зародилася огида до усмішки, лише безнадійно блукати лабіринтами твого серця, сподіватися віднайти там почуття… і загубитися. І знову починати жити думками про тебе. Ти-межа мого розпачу, кохання і розчарування водночас…Чого я так безпомічна в цій боротьбі, чого я не маю сил боротися з твоїм поглядом…не спроможна бути байдужою. Хтось кохає,а дехто любить, любить наче вранішню каву…помирати доки ти питимеш свою улюблену каву від болю, кохати тебе за той біль…ось те, що вбиває мене…
Коли очі сяють не від сліз, а спрагло хочуть бачити твої…коли серце щемить відразою до тебе….коли я кохаю тебе, а ти всього лише любиш…
