Я Ікона ,я Вакарчук, у мене в кишені свіже,молочне лібідо.
Якщо не сьогодні,тоді неодмінно завтра я перетну
власними бедрами тихий океан,заб'ю у динаміки твого
вуха ультратонкий, еротичний звук.
А ти сядеш з дикою втомою на диван,
від того що мною щойно обідав.
Я піднімаю тривогу, нехай почнеться нарешті паніка...
Почуття тікатимуть з серця ,в якому ти,наче в музеї,
був напівставки гідом.
В мізках полиці заставлені експонатами,
пам'ять в архівах давиться астмою.
Я боюсь викидати старий,антикварний кларнет,
бо ніхто після мене на ньому не гратиме...
Боюсь...До кісток боюсь зрізати волосся повністю, тому
вкотре зрізаю його тільки пасмами.
Ти приходиш, як завжди, о другій ночі.
Такий байдужий, знесилений, вбитий...й ще досі
не розумієш багатьох елементарних, пробитих наскрізь
ілюзіями речей.
Знаєш, це, мабуть ,добре, що ти нічого в мене не просиш,
ми залишаємось друзями
і я з упевненістю можу не відчинити наступного разу тобі дверей...