Колись сказав хтось: "Суєта".
Вона завжди була і буде,
Бо ми крізь всі свої літа
Її породжуємо всюди.
Ось русла вулиць, наче нерви,
Потоком людяним спливають.
Це рух без спину, без перерви,
Де кожен місце власне має.
Усе спішить, нагору пнеться,
Навколо себе мури зводить,
У веремії цих інерцій,
Не раз зриваючись в безодню.
Від перемоги до поразки,
Які щодень дарує доля,
Один - облудні носить маски,
А хтось - помре за честь і волю.
Створіння Боже йде по світу,
Жадає нових перероджень,
Бо лиш у поступі наситить
Свого єства клітинку кожну.
Життя і смерть - одної суті,
Все в муках родиться і гине.
У лоні вічних революцій
Вчорашній раб зросте в Людину!...
Ми всі шукаєм місця свого
Під сонцем вічної омани
І мрієм вийти на дорогу,
Що квітом вкрита - не бур'яном.
Які незвичні колорити
І незбагнені візерунки,
Та наші долі ними вкрито
І проштамповано стосунки!
Ну їх до дідька, ті дискусії,- насправді Ваші вірші просто чудові, та. як на мене, аж надто багато суму. Плюньте на той сум, - життя прекрасне і... надто коротке, аби сумувати. Живіть щасливо!
валькірія відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Та я живу, та пишеться мені лише тоді, коли душа болить чи серце плаче, а в миті щастя у мене творча криза... така вже моя природа... у моєму доробку тисячі віршів... Дякую Вам, пане Валентине, за щирість!
Племічний момент: Я стверджую, що між поняттями "поневолена людина" і "раб" лежить майже нездоланна прірва. Перший - небезнадійний, оскільки прагне волі, другий і на волі лишається рабом.Власне, і полемізувати не варто - досить роззирнутися навколо, чи згадати того ж Мусія, якому довелося 40 років тягати обраний народ пустелею,- а для чого? Отож, бо...Тут лоно революцій безсиле...
валькірія відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Та мені якось само так полинуло... а на тему "лона революцій" можна довго полемізувати... Дякую, пане Валентине, що не залишились байдужим до мого вірша!
