З таїни, з давнини, в неймовірні віки,
Слово зерням упало у людські думки;
Колосками у думці проросли слова,
І між людьми з‘явилася мова жива.
Від струмків і річок, від цілющих джерел,
Від долин і від гір, від квіток і дерев,
Струмували до слова каміння й піски,
Укладали себе в чарівні колоски,
І пташата, й звірята, великі й малі, -
Все, що диха й живе, струменить по землі ,
Саме там, де у думку упало зерня,
Із якого врожаєм слова гомонять.
В інших землях зернина інакша була,
І по-своєму в думці людей розцвіла,
Їхні гори й ліси їй наповнили зміст,
Іншим чином у душі проклала свій міст.
Рідна мова – то скарб! В ній душі глибина,
Що прапредків з нащадками міцно єдна.
З нею кожен народ своїм, рідним цвіте,-
Не знищимо й велично в безсмертя іде!
