Щоліта Петрик гостює у дідуся та бабусі. Може, комусь і нудно влітку у селі, але не Петрику. До сусідів на всі канікули щороку приїжджає з міста його найкращий друг Вітько, й удвох ця невгамовна парочка чи не щодня знаходить на свої голови усілякі пригоди.
Якось Петрик дивився у бабиній хаті телевізор. Там розповідали про старі скіфські кургани у степах України і про золоті скарби, які знаходять всередині цих прадавніх поховань.
– Бабусю, а біля вашого села кургани є? – запитав Петрик.
– Звісно ж, є, – відповіла бабуся.
– А золоті скарби там знаходили?
– Може, й знаходили. Минулого літа приїздили до нас учені і копали щось за селом.
Бабуся ще довго розповідала про таємничих шукачів і про археолога Олега Олексійовича – їхнього керівника, який тоді ночував у бабиній хаті. Але Петрик її не слухав. Він уже уявляв себе на екрані телевізора. Його зі всіх боків обступили люди з камерами і фотоапаратами. Всі його вітають, всі ним захоплюються, бо це ж він – Петрик, ще такий малий хлопчик, відшукав такий здоровезний і дорогоцінний скарб, таки-и-ий… От тільки, який саме, Петрик ще не вигадав, але впевнено вирішив, що вже завтра він стане шукачем скарбів, отим самим «археологом». Одне тільки не подобалося Петрику в роботі археолога – треба було копати. «Доведеться поділитися славою з Вітьком… », – подумав Петрик. Та що поробиш, – самому колупатися у землі під палючим сонцем йому страх як не хотілося.
Раненько Петрик прибіг до Вітькової хати.
– Віть! Вітьку! Виходь, справа є! – гукнув Петрик.
З вікна висунулася сонна голова приятеля:
– Ну, чого тобі? А-а-а? – позіхнув спросоння Вітько.
– Ти хочеш, щоб нас по телевізору показали?
– Ну-у-у?
– Так «ну» чи хочеш?
– Ну, хочу. А що?
– Виходь – розкажу. Це – таємниця.
Таємниці Вітько страшенно любив, тому вже за кілька хвилин вибіг з бабиної хати вже з пиріжком у роті. Інший пиріжок Вітько саме пхав до кишені пом’ятих шортів.
– Пишішох б-ш-ш-ш? – пробубонів Вітько.
– Що-що?
– Пиріжок, питаю, будеш? – проковтнувши те, що було у роті, сказав Вітько. – З капустою. Бабуся дала, каже: «голодного надвір не пущу.»
– Ні, дякую, не до пиріжків зараз. Тут ось яка справа: хочеш зі мною золоті скарби шукати? Таємно!
– Та ну! Скарби! А де? Далеко?
– Та ні! Зовсім поряд! Бачив у степу горби? Так ось, то – скіфські кургани – прадавні поховання, в яких купа золотих прикрас! – поважно розповідав Петрик.
– Та ну-у-у… Якось, той… Могили розкопувати – то не гарно, – розгубився Вітько.
– Та це ж ми не для грошей – для науки, як це роблять справжні археологи! Вони шукають стародавні речі, дивляться на них і дізнаються, як жилося раніше. Ну що, підеш?
– Та ну-у-у… Це аж у степ треба йти – далеченько, – завагався Вітько.
– Далеко ходити не треба. Бабин город саме на степ виходить. Зразу за штахетами я вже придивився невеличкий горб. Думаю, що то саме курган і є. Кургани, вони знаєш які височезні колись були? Вищі за єгипетські піраміди! Та тільки піраміди з кам’яних брил робили, а кургани – з землі. От їх дощ та вітер порозносив. Це ж скільки років минуло… Залишилися тільки такі горби серед степу. Це я по «телеку» вчора чув.
– Ну-у-у, добре, – все ще вагався Вітько, – а коли підемо?
– Та хоч і зараз. Лопати у діда в хліву візьмемо, щоб далеко не носити.
Вирушили юні «археологи» до кургану. Запаслися свіжими харчами на бабиному городі. Лопати без дозволу «позичили» з хліва.
Курган копали спочатку завзято, та вже за годинку завзяття оте кудись випарувалося, як випаровується вода під яскравим степовим сонцем.
– Все! Перерва! – скомандував Петрик. – Обідня.
– Ох, нелегка робота в археологів, – сказав Вітько, знесилено впавши на траву під грушкою. – Це добре, що садок недалечко: можна у тіньочку відпочити. І криниця зовсім поряд. Уявляєш, якби це ми посеред степу взялися копати?
– Ага, з курганом нам і справді пощастило, – підтакнув Петрик, дожовуючи огірок, – добре, що близенько. Ой, дивись, хтось стежкою іде до нас, та це ж мій дідусь…
– Ось де мої лопати поділися! А я шукаю їх з самого ранку, – сказав, підходячи ближче дідусь. –А що це ви тут робите?
– Ми курган розкопуємо! Шукаємо скіфські скарби! – випалив Вітько. Він брехати ніколи не вмів, а особливо дідусеві Петрика, той колись у міліції працював – його не надуриш. А тут ще й лопати у діда без дозволу взяли…
– Це ж були таємні розкопки, – цитьнув на нього Петрик. – У-у-у, розбовкав усе…
– Курган? – здивовано перепитав дід, а потім як розсміється…
Реготав дідусь довго, аж сльози з очей потекли. Хлопці розгублено стояли поряд.
– Діду, ну чого ви? – нарешті запитав Петрик. – Ну, чого ви, га?
– Курга-а-ан…О-хо-хо-хо… Ото-о розсмішили, – ледве й міг вимовити дід. – Це ми з сусідом навесні яму під погріб копали. Всю землю з ями сюди вивезли, а порозкидати ні часу, ні сил не вистачило. От як з’явився цей «курган»… Та ви, хлопці, не засмучуйтеся так. Ви мені дуже допомогли, корисну справу зробили – землю з купи розкидали, за це вам красно дякую.
Ще ніколи Петрику не було так соромно. От тобі і справжній археолог. Так помилитися…«Та нічого, придивився я тут недалечко ще один горб для розкопок, – то вже точно буде справжній курган! – подумав Петрик і змовницьки підморгнув розгубленому Вітьку. – Ми ще знайдемо своє скіфське золото. Тільки курган треба краще вибирати».
ID:
322320
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.03.2012 09:16:09
© дата внесення змiн: 16.03.2012 09:16:09
автор: Людмила Калита
Вкажіть причину вашої скарги
|
