Сьогодні вихідний, тому можна піти гуляти. Погода не підведе, ніколи не підводить, коли йдеться про прогулянку з Олегом. Ось вона зараз почистить зуби, «умиє бузьо», як каже її мати і подзвонить Олегові. Через десять хвилин він стоятиме під її вікном – без квітів, без подарунків – просто з собою. Решту дня, як завжди, вони проведуть в Дем’яновому Лазу або десь біля озера – головне, щоб на природі, бо в приміщенні її негайно починає боліти голова. Скоріше за все, вони блукатимуть мовчки, не раз втрачаючи одне одного з виду, але під вечір знову зійдуться (звісно ж, випадково) в одній і тій самій точці, щоб він провів її додому. Себто, вона так гадала. Вона ніколи не пам’тала свого повернення додому, точно так само і решта тижня минала в тумані – чітким залишались лише їхні побачення. Зовсім навіть без романтичного підтексту, між іншим. Коли незнайомий хлопчина вперше попросив дозволу зайти умитися, вона було хотіла не пустити – він був у пошарпаній одежі, зі свіжими слідами крові на обличчі – страшно. Але вмовив, падлючка. Коли вийшов з ванни – виявився цілком приємним юнаком, без рам чи шрамів. Пообіцяв повернутися, як тільки його пустять. Так і повертався – регулярно вони гуляли Франківськом, лазячи старими, давно знайомими місцями. Часто, коли вони гуляли поруч, вона чула його тихий голос:
- Так будемо гуляти завжди. Я приходитиму, як тільки мене пускатимуть до тебе.
І вона була не проти – а що такого? Сьогодні вони пішли в парк, уже традиційно. День минув тихо і швидко. Зелено. Під вечір уже вирішила зауважити(без жодного романтичного підтексту):
- Класно з тобою… - Його відповідь прозвучала цілком безбарвною:
- Мабуть…
Швидко темніло. Цього разу пам’яталося все – ліхтарі, які періодично згасали то з одного то з іншого боку, під’їзна алея до будинку, короткі дружні обійми наприкінці, і голос, ще тихіший ніж завжди:
- Я буду приходити…
Пам’ятала сходи і ключ у дверях, скрип замка при повороті, а далі – порожньо. Далі відкрила очі у білосніжній кімнаті, одягнена в халат на голе тіло і укрита по шию таким же білим простирадлом.
- Отямилась, нарешті! – хтось викрикнув з протилежного кінця кімнати.
Здається, Саша. Здається, її хлопець. На нього було якось паралельно. Відчувала лише як нестерпно сверблять у неї підошви і тихий шепіт, який досі чувся звідти – знизу:
- Я буду приходити, як тільки мене пускатимуть.
Краєм ока відмітила свіжу крапельницю зі знеболювальним, від якої відходила тоненька трубка, щоб зануритися в її руку, а тоді нарешті нахилилася до своїх ніг. Ніг не було. Як завжди.
