Ми живемо без мрій та бажань,
Всі вони на рахунках у банку.
Ми не виправдали навіть своїх сподівань
І тому нам так важко прокидатися зранку.
Нові дні ідентичні з вчорашніми,
Почуття налякалися зашморгу.
Особисті трагедії стали домашніми
І тому нам важко пережити цю каторгу.
Ми не маємо власних думок,
Їх формують газети і телебачення.
Самі себе зачинили під умовний замок
І тому нам так важко просити пробачення.
Єдині друзі – це біль і депресія.
Постійні супутники – сльози і злість.
Наша зброя – це безпричинна агресія,
Саме тому абсурд єдиний наш гість.
Ми не маємо достойних ідей,
А лише непотребу зібраний звіт.
Ми не бачимо проблем інших людей
І тому нам так важко змінити цей світ.
Ми тікаємо від себе і відповідальності,
Ховаємо очі від сонця проміння.
Живемо в уявній реальності
І тому нам так важко збирати каміння.
Ми не читаємо навіть власних листів,
Все сказане мусимо перевірити.
Не будуємо спільних любові мостів
І тому нам так важко у щось повірити.
Наша ціль – не прожити, а вижити.
Наша смерть вже також прорахована.
Хоча мріємо всіх до себе наблизити –
Надія ця під уламками долі похована.
Правдиво,хоча,з останніми рядками не згоден.Не думаю,що наша смерть вже прорахована. А взагалі,Ваш вірш-діагноз нашому суспільству.
Бойчук Ігор відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
В буквальному значенні я теж би не погодився. Але в думках більшість з нас смерть прораховує. Багато хто каже я хотів би померти безболісно, швидко чи ще якось. Дехто закуповує наперед труни, землю на цвинтарі і одяг в якому хоче бути похований. Тому доля прорахунку тут все таки є.