Зайшов до церкви на подвір’я…
Скажу одразу, - не Міжгір’я…
Народ тверезий колобродить,
Хтось «зверху» Лазаря виводить,
Когось прибили до хреста
І атмосфера не проста:
Столів немає і горілки,
Тут не танцюють голі дівки,
В душі щось болісно шкребе,
На сповідь тягне, шию гне.
Не згледівся…
Стикнувся з ликом,
І, хоч яким був сам великим,
Розчулився в один момент
І став на сповідь Президент:
Хто думає, що маю щастя…
Мені до нього, як до неба…
Аби ж то вмів хоч говорити…
А то «по фені» – от напастя!
Добра накрав собі багато,
І діточок своїх втулив,
Та все ж коротке… теє свято,
Бо крав багато і грішив.
Скажи но, боже, що робити…
Як свою душу зберегти,
Чи зможу щось ще відмолити?
Бо сняться уночі чорти.
Не можу я служить від себе,
А де вже в дідька, як до неба…
Бо як забрався на стілець, -
Забудь про совість – такий грець.
Отой що з верху мовчки слуха…
Він чує всіх…
Така проруха,
дає надію, каже шлях,
а тут мовчить він, як закляк.
Який отвіт оцьому дати:
Народ неможна обкрадати…
Душить неможна і вбивать…
Закони божі нагадать?
Чи вдарить з неба правди грім?
Розверзнеться земля під ним?
Під сраку дати копняка?
Перетворити в черв΄яка?
Одразу все, – проте ще мало,
Раніш такого не бувало…
Треба прощати…
А не може:
Таке прощати… невже гоже?
Воно чекає…, він мовчить…
То як тут, люди, учинить,
А потім світло посміхнувся
І мовчки задом повернувся.
Загадав картину: якось вранці…
Листа писали козаки…,
Штани не став знімать, а як афганці…
Пішов собі додому… навпрошки.
́
Немає слів, одні.... 
