За вікном знову йшов дощ. Темним світлом залилась порожня кімната, зору відкрилися до болю знайомі обриси, чомусь захотілося втекти. Безмежний сон блукав по цій кімнаті – тільки місячне сяйво допомагало залишатися при тямі. Вона знесилено присіла на найближчий стілець, відчула під собою міцну опору і мимоволі згадала його руки. Завжди теплі і неймовірно сильні. Було важко його покинути, залишити все і просто піти. Та вона мала так вчинити.
Вона повернулася сюди не для того, щоб зустрітися з ним. Не для того, щоб поглянути в його майже прозорі очі, обійняти, доторкнутися до чисто-виголеної щоки. Вона лише хотіла ще раз оглянути це помешкання, в якому зовсім нещодавно горів палкий вогник взаємного кохання. На мить вона заплющила очі, на пам’ять прийшли минулі спогади. Вони тривожили її тендітну душу, не давали заснути уночі, змушували повернути усе назад. Але...
На кухні гучно розбилося віконне скло, всередину залетів пронизливий подих вітру. Він перехопив її дихання, не давав змоги поворухнутися, здавалося, що він хоче втримати її. Повільно відчинилися вхідні двері. Дивно, але вона гадала, що зачинила їх на замок... Це міг бути тільки він. Вона раптово схопилася з місця і хотіла бігти геть. Або хоча б заховатися, подалі від його пильного погляду. Серце забилося частіше – єдине, чого вона боялася йдучи сюди це зіштовхнутися з ним віч-на-віч. Їй здалося, що він поглянув у її очі. Та у кімнаті було занадто темно, щоб він зміг її побачити. Непомітно для самої себе вона спустилася на підлогу і сіла за задньою стінкою дивану. Ввімкнулося яскраве світло, яке на мить осліпило її. До вуха долетів знайомий, жіночий голос.
“Я знала, що він зраджує мене”- пронеслося у її неспокійних думках, зачіпивши ще незагоєні рани. Але вона вчасно зупинила їхній потік. Краєм ока вона побачила цю жінку. Маленька по зросту, з чорнявим, довгим волоссям та ляльковою фігурою. Вона вже давно знала цю милу дівчину з дитячими очима. Зрозумівши, що це сестра її коханого вона з полегшенням зітхнула і притулилася до холодної, цегляної стіни. Тепер треба було лише почекати доки вони підуть і стрімголов кинутись з цього місця, щоб після неї залишився лише терпкуватий аромат осінніх квітів. Можливо, відчувши цей присмак він здогадається що вона була тут. Можливо просто згадає про неї, подумавши що ці парфуми навіки вїлися у стіни цієї квартири. Але вона знала, що він не прийде. Гордовитий...
Пролунали кроки, почувся цокіт тонких, вишуканих підборів.
-Досить грати в хованки,- промовив низький, чоловічий голос і наблизився впритул до неї.- Я все одно знаю, що ти тут...
Доки падав пожовклий листок вона знову зрозуміла, що кохає його. Знову пробачила усі недоліки і помилки, забула про усі невзгоди. Чи це не безумна помилка – вона не знала. Головне, що вона кохала. А зупинитися можна будь-коли. Навіть тоді, коли просто падає листок...
