04.10.2013* 17:05
Вересень 1990 року.
До Києва повернулися 3.09.1990.
В цей місяць я увійшов із багажем минулого місяця, де сни займали чільне місце і утворювали три групи:
1. Розгляд різноманітних варіацій розвалу моєї сім'ї.
2. Проявлення в мені Знання чи уведення мене у Знання.
3. Програмування мого подальшого життя з елементами пророцтва чи з прямим пророцтвом.
Слід підкреслити, що я у блокноті фіксував все, але зациклений був тільки на першій групі. В той же час визнаю, що я не тільки займався саморуйнуванням, бо всіма силами боровся з цим:
- читав та навіть нотував Рериха, хоча мене тільки причаровувала краса його речень;
- пробував малювати;
- писав навіжені листи дружині і не менш навіжені, але іншої направленості, Владиславу Дорошенко;
- працював рамкою.
І от я у Києві.
І зразу навалилося: сімейна колотнеча, робота в КІБІ консультантом в майстерні Юрія Косенко, проектування у Вишневому спортивного комплексу, Незвичне. Продовжував працювати рамкою, безумовно, з порушенням техніки безпеки. І йшли сни косяком. Всі на ті самі теми.
З'явилося і щось нове. Так, засинаючи 5.09.1990, я на коротку мить побачив перед собою істоту, що була повністю затягнута, від голови та аж до п'ят, у металевий стрій - полірована сталь + срібло. Мого росту, чоловік. Очі - чорні дірки миндалевидні, ніс - чорна вертикальна дірка. Рот той самий, але у сардонічній посмішці до мене.
З'явилось також дивне відчуття, що я - слон у посудній лавці, що не розуміючи свій стан та свою силу, роблю шкоду собі та іншим людям.
Продовжував спати на підлозі на кухні, але тепер вкоренилося: сусідка Пилипівна, яку дружина опікувала з метою забрати її квартиру після її смерті, постійно сиділа до мого приходу на кухні. У неї слоноподібні ноги стали ще товстіші. Гниють. З них ще більше стікає сукровиці на підлогу, тепер із гноєм. Великі калюжі. Підкреслено їх ніхто не витирає. Це і далі змушений робити я. Гидотне.
Робив невдалі спроби потрапити до Будинку вчених на збіговисько мені подібних.
Раптом мені до рук потрапила із закликом Льва Островського і я 6.09.1990 (от коли!) відправив листа на адресу МАПЕ.
Той місяць приніс мені багато несподіванок, які гарно ілюструють силу тиску Незвичного на мене.
Коли ми повернулися із Баженом до Києва після санаторію то я не знав до кого звернутися з проханням, щоб мені пояснили що ж це відбувається зі мною. Відправився, нарешті, до Будинку вчених з надією дізнатися чи є в Києві вже Сергій Литвинов, а про Владислава Дорошенко я знав, що його ще немає на Україні. В той час при Будинку вчених була певна група людей, які займалися Незвичним. Не пам'ятаю прізвищ та імен цих людей, але там мені дали телефон пана Депко, який був чи то головою, чи заступником голови цього об'єднання. Я подзвонив йому, він дуже коротко мене вислухав і миттю призначив мені зустріч, сказавши, що вони якраз зараз будуть збиратися малою групою для спілкування. Ми зустрілися на Бульварі Лесі Українки, він був на машині разом з якоюсь молодою жінкою, яка весь час мовчала, і ми заїхали за головним в їх групі, який закінчував консультувати в Інституті Амосова. Почекали трохи біля інституту і поїхали додому до цього Екстрасенса. Про нього закарбувалося в пам'яті тільки те, що на його обличчі була велика червона пляма від народження, а його самого я відчував як сильного екстрасенса, колючого та спресованого як пружина, жорсткого до жорстокості.
У квартирі всі вмилися, господар із плямою на обличчі сів по турецькі на диван, що стояв біля стіни, посередині поставили стілець і запропонували мені сісти на нього обличчям до нього.
Спочатку той, що зустрів мене, по півнячі тупцюючи, коротко продіагностува мене, визнав , що у мене була операція на правій стопі і задоволений із себе гмикнув. Потім господар запитав, то що у мене, чого я до них прийшов.
Я остаточно розгубився. Потім почав щось мямляти про руйнування життя та незрозумілості в мені і навколо мене. Він перебив мене:
- Сни ідуть?
- Так. Весь час. І я їх не розумію.
- Розкажіть один із них на свій вибір.
Гарячково почав перебирати сни. Який розказати? І раптом виринула згадка про сон, де я займався лікуванням куль. І я розказав його.
Коли закінчив розповідь, то в кімнаті немов змінилася атмосфера. Всі присутні, а їх було четверо чи п'ятеро, не дивилися мені в очі, якось незвично поглядали один на одного. Господар зарозуміло зачастив:
- Це - хвилі на поверхні океану перебудови;
Треба чекати Вчителя;
Самому вчитися;
Слухати інтуїцію;
Не сперечатися, підкорятися, тому що у вас ніхто не питає чи ви достойні чи ні, це не має значення;
Не мотатися по профанам;
Нічого не боятися;
Маєте право на все - просити та мати наміри;
Чекати визначення Місії;
Двоє чоловіків за плечима - це духи-охоронці;
Все!
Ви вільні!
Прощайте!
Я розгубився:
- І це все?
- Все. Проведіть людину до дверей!
Коли мене виставили за двері, коли я зробив декілька кроків від верей, то раптом зрозумів, що всі люди в кімнаті чогось дуже сильно перелякалися після моє розповіді. Чого? Мене? Чому моя розповідь так їх перелякала?
Мені потрібні були роки життя для того, щоб зрозуміти їх переляк, і, чесно кажучи, суто по-людські я їх розумію.
18:40
ID:
452626
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.10.2013 18:52:11
© дата внесення змiн: 04.10.2013 18:52:11
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
