Не один рік пройшов з того моменту, коли ти зробив свій останній подих.
Ненавиджу час! Він справді лікує. Він допоміг мені забути.
Забути тебе. Я цього собі ніколи не пробачу!
Як можна не пам'ятати того, кого любила понад усе на світі?! Я жалюгідна істота, яка ніколи не знайде порятунку, адже він у твоїх очах, голосі, дотику. Він у тобі.
Болючі спогади. Я думала, що не зможу забути тебе ні на хвилинку. Помилялася.
Думала, що моє обличчя буде вічно омиватися сльозами. Помилялася.
Думала, що ніколи не відійду від твоєї домовини. Помилялася.
Думала, що ти завжди будеш у моєму серці. Помилялася.
Думала, що не переживу твоєї смерті. Помилялася.
Хотіла піти до тебе у вічність. Хотіла та ти мене не кликав.
Часто бачила тебе у снах. Жодного ранку не хотіла прокидатися. Ти заспокоював мене, давав мені сили жити далі.
І я жила. Точніше існувала від ранку до ночі, щоб ще раз тебе побачити, запам'ятати твою посмішку, відчути твій погляд на собі, зберегти відлуння твого голосу, мріяла щоб ти завжди приходив у моїх снах. Коли мене мучило безсоння, проклинала сама себе, та нічого не могла із цим вдіяти. В один момент все закінчилось. Ти пішов, щоб більше ніколи не повернутися. Я досі пам'ятаю біль, який тоді відчувала. Пам'ятаю, та уже байдуже. Ненавиджу цю байдужість.
А ти не забув. Іноді я відчуваю твою присутність. Ти приходиш, коли на мене чекає небезпека. Ти захищаєш мене. Я це відчуваю. Відчуваю навіть твій запах. Інколи мені здається, що я божеволію.
Мені соромно від того, що я так рідко згадую тебе. Хочеться провалитися крізь землю за таке нікчемне ставлення до світлої пам'яті про тебе. Я мов не жива. Ти пішов, забравши з собою мою душу. Поверни її, або забери мене повністю. Я втомилася від такого існування.
