Ілюстрація 12 (27.08.2000) Фантомний прибулець в Іншому світі.
Щось на зразок наукового чи комп'ютерного центру. Я довго та спокійно ходжу по ньому, бо знаю, що мене ніхто не бачить, адже я прийняв для цього певні заходи.
Виходжу звідти.
Іду по вузькому проходу до виходу назовні. Мені назустріч іде людина (?) - принаймні: двоноге створіння, бо обличчя його, як і всіх інших, я не бачу. Це щось змазане, як туманне яйце. Він дивиться на мене та скрізь мене. Минає мене. Я вже на виході.
І в цей момент, коли я повинен був проминути лінію чогось, що є еквівалентом до дверей, мов двері відкриті, мені назустріч іде нова "людина", яка не була тут тоді, коли я пересувався всередині, все розглядав та вивчав. Він приголомшливо дивиться на мене і вигукує щось на зразок: "Чужий!"
Швидко минаю його - мені треба відійти від споруди на певну відстань для того, щоб щезнути.
Він кричить: "Конус! Дайте мені конус!"
Продовжую рухатися, але при цьому повертаю голову, щоб подивитися чим це мені загрожують. Бачу, що хтось із середини отвору до споруди подає цій людині, будемо так називати цю розумну істоту, короткий, але трохи скошений циліндричний предмет розміром з маленьку каструлю. Цей предмет має матово-яскраві смужки по поверхні - білу, червону, жовту, оранжеву та якусь темну, незграбну. Нижній торець я не бачу, а у верхньому панує сталево-матовий колір і є заглибина.
Людина кидає цей предмет в мене. Я хвильоподібно ширяю під нього і починаю дематеріалізуватися.
Бачу, як предмет минає мене і врізається у жовто-персиково-світло-матову бочку. Ця бочка - щось подібне до прилавка, за яким у нас, на Землі, у Києві торгують пивом. Вона має виступаючий рельєф із горизонтально розташованих навпіл-трубок. За нею стоїть перелякана жінка (?), вирячив з переляку очі із розмаїтості голови. Я встигаю схопити це своїм поглядом.
Заспокоєний тим, що я ухилився від загрози, відвертаюсь та зосереджуюсь на виході з цього виміру. І тут мене по спині дістає енергетичний удар - відчуття немов перебили хребет. Я продовжую вихід, але все немов зупиняється.
Розкинувши руки уверх та вбік, немов у позі здавання у полон, я застиг у нерухомості під кутом 75 градусів до обрію. Місце удару ниє, але це не фізична, а енергетична біль.
Розумію, що аборигени бачать моє тіло вище місця удару, але мої ноги мов свинцеві. Прилипли до ґрунту. Чомусь я точно знаю, що саме п'ятки є зонами прилипання до поверхні.
Навіть не роблю спробу звільнитися, бо знаю, що це неможливо.
І тоді я кричу подумки: "Звільніть мене звідси!"
Миттю опиняюсь на своєму ліжку. Лежу на спині. Страшенно ниє хребет. Кволо роблю спробу ідентифікувати болі/неболі. Мені це ніяк не вдається зробити. Чую безтілесний Голос: "Друга чакра, корінь ззаду на хребті." Розумію, що все так воно і є. Починаю знімати біль. Інтенсивність зменшується, а я подумки продовжую працювати далі.
Ілюстрація 13 (19.10.2000) Дифузія особистості
Їду у вагоні поїзда. Все ясне, світло, хоча і приглушене, але яскраве. Сиджу зліва по ходу поїзда за окремим столиком незвичного вагону. Сидіти зручно, не так, як це у вагонах нашої залізниці.
Раптом Хтось проходить по проходу, підходить до мене і запрошує мене пройти з ним уперед. Я мовчу, дивлюсь на нього. Він наполягає. Тоді я встаю, знімаю нібито плащ і йду за ним.
Підходимо до торця вагону. Він закритий якоюсь плівкою. Мій чечероні ширяє в неї, а я за ним. Чомусь вперед ногами. І опиняюсь у просторі великої труби, білої, а може біло-бежеве-тілесного кольору, але плутаюсь ногами у полотнищах плівки такого же кольору, які не пускають мене уперед.
Я розсердився. Подався спиною назад, видьоргую ноги із плутанини полотнищ. Випростався. Знову щось зняв із себе і головою уперед ринувся наздоганяти Провідника. Розкидаю полотнища на боки, без опору проскакую вперед, але мого Провідника немає. Більше того: я опиняюсь у тупику. Коридор закінчився стіною, йти нема куди.
Я не здивований, а розсерджений.
Дивлюсь по сторонам: необхідно вийти звідси. Праворуч бачу якийсь клапан і всовую в нього руку. Тканина цього тунелю легко рветься, я розриваю її ще більше і виходжу назовні.
Стою впевнено та твердо на ногах. Оглядаюся. Виявляється, стою на висоті метра три від поверхні на ребрі каркасу великого циліндру. Колір все той самий. Але вже ніхто та нікуди не їде - великий циліндр розташований мертво на тверді. Напроти мене на цій тверді стоять двоє чоловіків у звичайному земному строї і здивовано, вирячивши очі, дивляться на мене. Вони приголомшені.
Від торця циліндру, з правого боку, до мене швидко ідуть ще двоє. Вони теж приголомшені і ворожі. Один із них у незнайомій для мене військовій формі. Офіцер.
Той, що у цивільному, говорить:
- Я не розумію: як він опинився тут? Він чи не читав те, що написано на вході, чи...
Не слухаю далі і випростовую праву руку у їх бік. Вони сміються і продовжують наближатися до мене. Бачу, що на моїй правій руці надіта шкіряна рукавиця. Спокійно, але достатньо швидко, я розстібаю кнопки на рукавиці і знімаю її, вправно оглядаючи кожний палець. Моя рукавиця/пальчатка опиняється в лівій руці, а праву я знову випростовую у бік чоловіків.
Від моєї руки відривається повільне та рідке-рідке синьо-фіолетове марево, воно клубочиться... І зразу чоловіки заклякли як статуї. Їх очі вирячилися, обличчя набули припухлість та синяву.
Я говорю:
- Пока, хлопці! Тільки не вмирайте!
Зістрибую на твердь і роблю декілька кроків, виходжу за межі цієї заборонної зони.
Я в красивому місті. Будинки кремові, жовті, помаранчеві - все яскраво-матове, напрочуд реальне.
"Куди іти?" - думаю. Бачу: можна іти прямо чи праворуч. Іду прямо. Абсолютне безлюддя. Зацікавлено дивлюсь на красиві двох та трьох поверхові будинки.
І раптом все починає плисти, деформуватися, танути. Я всіма силами пробую втримати все у стабільному стані, але мені це не вдається. Я провалююсь, провалююсь у реформованість і, нарешті, опиняюсь на ліжку з відкритими очима. Лежу на спині і дивлюсь в стелю. Я вдома.
ID:
460528
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.11.2013 19:38:10
© дата внесення змiн: 14.11.2013 19:38:10
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|