У вир бездонний, опустивши крила,
Я падаю, немов підбитий птах.
Стрілою, що униз мене спустила,
Була іскра в твоїх ясних очах.
У вир бездонний, марево прегарне
Я опускаюсь, наче у туман,
Що з всіх боків мене накрити прагне,
Позбавивши старих життєвих ран.
І в цьому вирі, ніби в океані,
Твій силует, неначе уві сні,
Помітив, і ураз здолав всі грані:
Відкрилось друге дихання мені.
І зразу я вдихнув на повні груди,
Повітря пахло, як квітковий цвіт.
А ти… ніде і одночасно всюди,
Дивилася на мій новий політ.
А я забув, куди я мав летіти…
Поглянувши униз, у далині,
Тебе я бачив у квітковім цвіті.
…Не хочеться летіти вже мені.
Чарівна мавко, дівчино прекрасна,
Тепер ти вічно у моїх думках…
В душі моїй ніколи вже не згасне,
Ця іскра, що горить в твоїх очах.
Але, пробач… повинен я летіти,
Вертатись на далеку чужину,
Де не цвітуть такі чарівні квіти,
Де тільки смуток я наздожену…
Та повернусь я! Не пройде і миті,
Як знову обійму свою любов.
І скільки б не цвіло квіток у світі,
Та свою квітку я уже знайшов…
