Їй сімнадцять,тобі двадцять один,
І ти вже знаєш все що буде далі…
Ти як завжди лишишся один,
А вона ,втомившись від печалі,
Піде шукати нові землі:
Омріяний Єрусалим….
А ти,як хочеш,лізь у петлі,
Бо ти для неї тільки дим…
Бо ти для неї тільки реквізит,
На конкретному відтинку часу…
Ти наче вибух,ти як динаміт,
А їй хочеться ніжності джазу…
Любові,спокою,самопожертви,
Всього чого ти їй не можеш дати…
Ти був народжений інтравертом,
Закутаним в грудневі дати!
І з тебе насправді нікчемний Ромео,
Ти більше схожий на Тібальта…
І твоя пам*ять,мов старі дерева,
Які до болю шкода все ж пиляти!
Можливо якось на газетних шпальтах,
Вона згадає твоє ненависне ім*я…
Ну звісно ж з професійним інтересом,
Бо такий як ти закоханий вар*ят,
Згадається лише в період стресу!
Смішно думати,наївно та банально,
що в неї по відношенню до тебе,
Ще збереглась якась сентиментальність,
Ти так і і лишишся для віртуальним,
Чим вкотре доведеш свою нездалість,
Вона ж хотіла дуже зірку з неба!
Щасливу спільну на двох старість,
Хіба людині так багато треба?
Ділити разом хліб –приємна малість!
Їй сімнадцять,тобі двадцять один,
І ти вже знаєш наперед що буде далі…
Калейдоскоп із звичних білих стін,
В обіймах самоти, безвиході й печалі!
