В моїй душі вже порожнеча,
Неначе чорно-біла втеча,
Вона зі мною тихо грає
І тільки руки потирає.
І мовби знов кривлю душою
Та в ній і так багато гною,
Бо не дружу я сам з собою,
Лукавий образ за спиною.
Та й знов спокутувать спокуту,
Я знаю це, але не буду,
Дивітся я шаман із вуду,
Оврачував свою недугу.
В житті чимало зла, відчужень
І розумових відгалуженнь,
Неспокій бє мене іззаду
Та в час відкриє панораму.
В тій панорамі розум голий,
А я стою тривожний й босий,
Тривожний стан природня справа
І вкрай постійна та недбала.
Коли погано я не хочу
Сміятись щиро, злість відточу,
Ховались пташки від дощу,
Про що міркую, те й кажу.
І що в душі тепер зосталось?
Що підскажіть в мені закралось?
А у думках живая сталь,
Я не знайду добра, на жаль...
