Згадалось, як були найближчими з тобою,
Як плавились від ніжності серця...
А зараз – ми чужі. В холодному двобої.
І тільки пам’ять плаче без кінця.
Спустошена душа сумує за минулим.
Байдужості твоїй підігрую злегка.
Поранений мій птах! Всі почуття заснули.
Мелодія сумна лунає здалекА.
Ти іншій понесеш всі вишукані ласки,
Тій, чий нещирий сміх забути не хотів.
Все буде, як у нас. Не буде тільки казки.
І сяйва, і тепла високих почуттів.
Ти Музою обрав ту «цяцю невелику».
Поезія з небес пригнулась до землі...
Бо що ти оспівав? Її «звірині» крики.
Бур’ян. Неурожай. Та трусики її...
У кожного із нас тепер своя орбіта:
Для «зіроньки» вона десь ближче до висот,
А тій потрібен раб на дачу, і не віда,
Який «метеорит» упав їй у горОд!
2012
Дуже він Вас образив...
Але якщо так сталося, може так і треба було.
Вірш написаний два роки тому. Сподіваюся, зараз у Вас все налагодилося з іншою людиною, яка має більш цікаві ідеали, окрім трусиків
З повагою,
Соловей
Ніла Волкова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Все саме так, мила Софіє! Моя ЛГ - щаслива оптимістка! Дякую за тонке розуміння і небайдужість. Завжди Вам рада!
З теплом душі
