Вона його любила, так любила,
Як може рідну доню добра мати.
Двох діточок від нього народила.
А він пішов країну захищати.
Бо хтось же мусить взяти зброю в руки
І стримувати наступи ворожі.
Чому ж не він? Пішов, і без принуки,
Вклавши у руки Олі білі рожі.
- Лиш повернись! – вона його просила.
Ти міст до щастя мій, ти – мої крила!
Коли ж Данила в відпуск відпустили,
Борщі йому з цілунками варила.
У домі був, Олюня ніг не чула.
З дітьми возився, їй куйовдив коси.
А як до війська вже пристав, відчула,
Що у собі його дитину носить.
Зраділа!
- Хлопчик буде чи дівчатко? -
Думала Оля, -
І з яким талантом?
Тут вість лиха - пропав на фронті татко
У часі бою з хижим окупантом.
Замкнулась жінка. Світ їй став не милим.
Душа у муках вже дійшла до краю.
І тут у сні явився їй Данило,
Сказав: «Дітей рости для ріднокраю!
Я там уже, звідкіль не йдуть додому.
А ти живи – на радість дітям, світу.
Забудь про болі, тягарі і втому.
Крізь зиму люту йди назустріч літу.
Вірю в наш край я і у тебе, мила.
Всі, хто лишились, мусять дух тримати.
Країна наша зодягнеться в силу
Й усім на диво буде процвітати!"
