Я швидко склала речі. Моя станція, куди мені належало летіти, знаходилася десь на краю Всесвіту. Ні, я знала точні координати, просто це було дуже далеко. Поверх речей поклала стару щасливу футболку з сонячним містом. Наче у відпустку збираюся. Медмодуль вже був облаштований для мене. Прилади для роботи перевірені і віднесені на шаттл. Треба востаннє податися до начальства. Я на секунду зупинилася біля дверей своєї стерильної кімнати. Не хотілося розмовляти і тим паче щось пояснювати.
За 20 хвилин я вже сиділа в кабінеті начальника.
- Ви здуріли! Коли я казав вам взяти із собою що-небудь на вибір, щоб потішити себе, щоб вам не було сумно, то я не мав на увазі це!
- Мій вибір був таким.
- Неможливо! З вас подібна дурня витравлена. Ви – солдат, любонько, забули?!
- Я науковець. Як бачите, не витравлена.
- І хочеться вам собі життя псувати? Ці ваші функції давно не потрібні людству. Потрібна тільки л-а-б-о-р-а-т-о-р-і-я. Коли станції будуть стовідсотково придатними для життя і ми покинемо Землю, тоді проект стане актуальним, але не зараз.
- Зараз, бо в мене мало часу.
- Ви там кілька років сама будете.
- І чудово.
- … Що ж… Тоді ми все з’ясували. І на вашому місці я би краще взяв кота-дроїда…
За кілька годин мій маленький шаттл покинув орбіту нашої планети. Через якийсь час я залишу спочатку Сонячну систему, а потім і галактику. На моїй станції тепло і гарно. Затишно і спокійно. Я готуватиму її до прильоту людей, тієї горстки, що лишилася. Вивчатиму атмосферу, стежитиму за порядком, вестиму щоденник. Кожного ранку на містку мої ноги тонутимуть у хмарах. Вітер гратиметься з волоссям. Я знову дозволю собі співати вголос. І я буду не одна, адже в мені є життя… «Що-небудь на вибір», що я вирішила взяти із собою. Всього одна пробірка з лабораторії. Проста процедура. Найголовніша. Зараз так не роблять, але я вирішила народити сама. Не надто важливо бути науковцем. Важливіше бути жінкою. Штучно вирощують солдат, а я хочу – людину. Це мій вклад у майбутнє. Моя надія. Мій порятунок від забуття.