«Отже, слухай, козаче... - тут відьма ще мить мовчить,
Потім тихо зітхає і зброю йому дає, -
Оця шабля – бери! – розруба обладунки й щит,
Ось пістоль заговорений – завше у ціль він б'є.
Забирай гострий ніж, і тебе запевняю я,
Що ні в кого не знайдеться кращого в цім краю...
Над сорочкою я чаклувала ночей із п'ять.
Вона буде тобі незрадливим щитом в бою,
Бо стріла не бере її, куля не зачіпа,
Лезо шаблі щербиться – відчуєш хіба удар.
А якщо вже так сталось, що зранений десь упав –
Ти поклич мене тільки: я знатиму, що біда,
Обернуся у птаха, до тебе прилину враз,
Лікуватиму рани і біль твій заколишу...
Та вже високо сонце, а отже – рушати час.
Хай величні боги тебе бачать і бережуть!».
«Ще в поганських богів допомоги я не благав! -
Воїн посмішку кривить – убивчу, як срібний ніж, –
Та вдягає сорочку, що пахне, мов жмуток трав
Й заговорену крицю в правиці стиска міцніш, -
Прощавай, моя відьмо!» - і, скочивши на коня,
Повертає у степ, залишаючи відьмин яр.
А вона, хоч бажала б, не сміє його спинять,
Хай і б'ється шалено у скроні оте «моя».
«Що ж, коли не схотів допомоги богів прийнять,
Я сама берегтиму життя твоє, мрії й сни» -
Промовля стиха відьма. Мовчить. А тоді вона
Обертається в птаха.
І лине
услід
за ним.
...когда Богов нет сил просить...мне порой совсем не хочется завидовать их терпению...настолько хочется,чтоб оно лопнуло в нашу пользу...хочешь-не хочешь задумываешься - а может не ТАМ просим???
КРАСИВЕЗНО!!!!! 
