спуститись нижче, у саму гущавину чорних днів,
де не чути нічого, окрім шуму тамтешніх дзвінких лісів,
де не чути голосу ні батька, ні матері,
які часто плачуть за часами великих страчувань
як тіла перероджувались в нові тіла,
а душі зникали, наче морський пісок
я покличу за твоєю тінню,
коли слово проникне в слизьке серце,
викриваючи плоть ранами нового атому
відкрию зображення смертельної геометрії
й, затамувавши останній-преостанній подих,
викрокую танець, що зветься вдаваною безсмертністю
й земля промовлятиме, наче скринька зі святими лезами
гори яскравіше в своєму полум’ї, втомлений поете!
гори настільки ж яскраво, немов намагання снігу зжерти
нічних собак, це не лише цього століття обставина,
гори як шкіра відреченого старого,
як вічність пекельного пекаря, що позбувсь руки на чужині, не удома
гори, немов моряцькі пісні на самісінькому дні полохливого океану,
який чекає нових кораблів, щоб зжерти їх життя, випустивши назовні
лише кістяк страдницької примари.
гори й не забувай – до часу згасання не так далеко
як може здатись під вітром легкої знемоги
коли свідомість перетворить каміння роздумів на політ дракона,
коли долоні схваленого буття розкладуться на твоїй щоці,
віддаючи важким жаром,
бог твого поетичного виміру
заллє чорнилом очі.
Що ти зумієш побачити?
Як густий морок ночі обплітає вуста народженої дитини,
залишаючи її наодинці з майбутніми кошмарами.
