Повітря завмерло у променях вічного болю,
Ледь-ледь ворухнулось — і стрімко полізло в блакить.
Людина не може... Не вміє ставати собою,
Коли в її грудях нічого уже не болить.
Повітря запахло шаленим, невдячним бажанням...
Бажанням вбивати і рвати майбутнє в шматки,
Яке не стирається і найчистішим коханням,
Яке ставить в грудях все нові і нові пастки.
Повітря затихло і одяг став мокрим від поту,
Тремтячі долоні тримали щось дуже важке,
Дихання забракло, горлянку, мов зашморгом дроту,
Здавило і подих здійснив передсмертне піке...
Повітря завмерло, а, після, пропало навіки,
Коли гучний постріл металом пройшовся повз час,
Коли заболіло у серці й закрились повіки...
Повітря завмерло... Смерть дуже не любить прикрас...
