І знову ця осінь, і знову ця проклята осінь!..
Нечутно, безболісно, терпко у вени влилося;
кричи йому, чуєш, кричи, злослов на травень –
він дивиться в очі, сміється й лукавить.
І знову цей смуток, і знову ці вірші, і знову...
Чому дебілізм і приреченість лягли у основу
Поезії, прози і моїх думок щоденних?..
Якщо ти не відчиниш, я зніму з завіс твої двері.
Якщо ти не впадеш навколішки – я тебе зріжу
і змушу любити той травень крізь біль, крізь непевність і тишу,
Будитиму співом птахів і чемно щемитиму відчаєм.
Ти знаєш, як я рятую, але ще не знаєш, як вішаю.
Ешафот прогинається – стільки смертників, стільки мук,
і усі – чуєш? – усі помирають від моїх рук.
Я не кат, не вибиваю з-під ніг табурет,
не той, хто скине твій труп напівмертвий в кювет,
я той, хто стоїть на балконі і мовчки на все спогляда.
Я винесла вирок тобі. Я, чуєш?! Я!
І листя зривається, мов гільйотини точене лезо.
Вже вирок мені підписали й розбили на тези,
Призначили вірші й неспокій – довічно, повіриш? Довічно!..
І страх ешафоту поволі заповнив відчай.
Всередині відчай згорнувся у теплий клубок;
Травень і червень ще пережили, ну ok,
Але як же липень? Господи, як же липень?
Хто його, вбіса, здужає врешті дожити?!
І знову ця осінь, і вкотре нові пророки
шепочуть: «Довічно, довічно носитимеш попіл
у серці, у венах, в димних кільцях від "Прими"»
Жовтню... Благаю, втопи мене.
Я поспитаю, чому він мене покинув.
Я розпитаю нарешті, чому він пішов,
І чому на травневих світлинах і досі шок.
Чому він почав курити і закинув ідею з турне,
чому він не слухає Жадана і забуває мене.
Чому йому не болить, коли хтось називає моє ім'я,
чому він до трему зухвало зневажив мої права,
хто йому вклав до рук цигарки і заплющив очі на деградацію,
хто з ним засинає, хто спить, а хто прокидається.
Але потім жовтень погідно візьме під крило:
– Ти надто зациклюєшся на тому, що вже було;
Ти хочеш вернути усе?
– Ні, запевняю, ні.
– Тоді краще залиш ключі від своїх зап’ясть мені.
Хто тебе ще послухає так, як морок і я?
Хто допоможе перебігати дороги, забувши про страх,
хто золотитиме думи, хто вважатиме за свою власність,
хто зупинятиме посеред вулиць і дихатиме одночасно,
Хто, як не я, чуєш, хто, як не я?
Мала, ти доросла, але все ще моя.
– Мій брунатний придурку, за що я тебе люблю?
За те, що ти увійшов у життя мені на біду?
За те, що руйнуєш свідомість і підгризаєш «я»,
за те, що так солодко кажеш, що я твоя?
– Але ж ти дурне, доросле, а все ж, дурне.
Я ж не якийсь-там травневий мудак, що покине тебе.
– Ти не сприймаєш травень за мою зраду?
– Ти ж знову в моїх обіймах, мала, і я цьому радий.
Весна – то прекрасно, літо – ну, може бути.
Але ж тільки зі мною, з жовтнем, ти зв’язуєш своє майбутнє.
Хочеш, я листя ще дужче покроплю в червоний,
Простелю килимами під ноги понурий обрій?..
Заспокойся, вдихни і поволі оклигуй.
Я поруч, мала.
Видих.
Вдих.
Видих.
25.7.2015р,
Львів.
ID:
603597
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 02.09.2015 00:29:07
© дата внесення змiн: 02.09.2015 00:29:07
автор: Лань.
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дуже сподобався твір 
Нє, круто... то дуже круто, коли читати свою думку написану кимось 
а тут тих думок... я в шоці 
