-
від повстань в цьому місті розірвані прапори
з напівстертими гаслами котрі речуть «помри»
та мовчать чи за щось а чи щоби не заважав
майже рік тут не ходять на вулицю без ножа
а знедавна бояться відвертості й зайвих слів
бо у що і кому буде вірити хтось коли
в цій країні війна і у місті також війна
-
в рукавах носять леза спивають чарки до дна
і сміються: «що нам революції та бої
все те нас не зачепить адже ми давно свої
і у долі і в чорта котрий нам утім не брат
кляті війни комусь (та не нам) зрозуміла гра
тож навіщо тоді надто вбивчі свинець і сталь?»
-
він прийшов із війни але краще б лишався там
-
двадцять днів він говорить так ніби тамує щем
двадцять днів не сміється і не підійма очей
ніби втомлений звір чи поранений чорний крук
і при тому вина п'є ще більше ніж всі навкруг
розчарованим втіленням всіх на землі жалів
-
двадцять днів вона дивиться й плаче без сліз і слів
гріє руки йому і цілує в куточок вуст
до кишень оберегом вкладає полин-траву
«хто б забрав мене звідси?» читає в його очах
хоче вірити що все минеться та ще не час
і воює за нього і цю програє війну
-
в місті з тиждень замало і їжі і тютюну
й надлишково багато анархії та вина
і вона умовляє: «та ж це не твоя вина
ти як воїн боровся як воїн робив що міг
примудрився пройти найкривавішими з доріг
вони вкреслені шрамами в зморену бронзу пліч
ти віддав все що мав цій країні своїй землі
коли хтось тут і має каратися це не ти»
він уперто мовчить і ховає чужі листи
у нагрудній кишені від вогкості та зими
-
вона знає давно тих листів особистий зміст
про пшеницю пісні небо соняхи і бур'ян
знає підпис чужий: «русокоса, а ще – твоя»
пам'ятає її «мені тоскно» і «приїзди»
й покладає на неї котрісь зі своїх надій
тому пише сама тій русявій у далечінь:
«ти не чуєш не бачиш не знаєш як він мовчить
і який в нього усміх мов дикий хронічний біль
ти йому напиши що у вас там війна розбій
чи сама ти потрапила в певну страшну біду
щоб він мовив до мене: «пробач але я піду
бо вона там загине чи сказиться чи згорить»
забери його вимани вимоли забери»
-
його погляд мов млосно-прогірклий отруйний дим
(«я б забрала тебе я б забрала але куди?»)
а слова заспокійні й страшніші від гнійних ран
(«я не зможу не зможу не зможу не змо... гаразд»)
-
від повстань в цьому місті прибитий залізом жаль
не без гнилі політик дитина не без ножа
не без правди розбійник та важить це менш за все
перекручено гасла чий вигаптуваний сенс
мав запалювать серце (тепер випікає вщент)
-
прапори цих повстань майже в колір його очей
що вона аж ніяк не вважає за добрий знак
до схід сонця встає тиха зболена і сумна
накидає плаща вибігає в зимовий дощ
та іде крізь імлу до застуджених чільних площ
і вчащає у тому не радячись ані з ким
до міністрів та різних військових керівників
в них благаючи мов перед смертю ковток води:
«на війні треба люди відправте його туди»
надто швидко говорить і кривить тонкі вуста:
«він тут зіп'ється швидше ніж кулю впіймає там
йому зараз простіше тонути в крові й війні
він не може дивитись як місто гниє а з ним
те відродження й розвиток що обіцяли ви
хай він краще вбиває ніж ходить мов неживий»
вона з тихої мови зривається в ґвалт і крик:
«на війну чи до пекла звільніть його заберіть»
-
від повстань в цьому місті роз'ятрена суміш втом
-
і коли він підносить до скроні старий пістоль
вона це відчуває всім тілом немов удар
розуміє «усе» розуміє «страшна біда»
із безсилим благанням сповзає уздовж стіни
(«ні не треба не треба будь ласочка припини»)
біля замкнених на всі сталеві замки дверей
ні вона розуміла звичайно що він помре
та щоб так що вона проклинаючи ці замки
буде вити за крок неспроможна торкнуть руки
не верезлось не гадалось не вірилося («за що?»)
-
він вагається мить а тоді натиска гачок
-
разом з пострілом в місто вбивається дикий крик
(«заберіть заберіть заберіть мене заберіть»)
