«Виє вітер а небо синьо-лілове
І вороже І ні рядка цілий рік»
(Гійом Аполлінер)
Ми шли назустріч світанкам
Нам гріло рамена Сонце,
Перед тим, як піти за обрій,
Нам співали невтомні вітри
І любили нас завірюхи:
Цілували сніжинками в чола.
Ми йшли крізь сніги і тумани,
Ми шукали у небі зорі,
Пірнаючи в темні безодні,
Ми гріли руками залізо,
Ховалися від куснів сталі,
Які шматували тіло,
І звільняли зболену душу:
Лети альбатросом в небо!
Ми рахували хвилини
Які нам лишилось прожити
До вечора хворого світу,
До ранку наших ілюзій,
Ми стали стіною плямистою
На шляху диких вандалів,
Ми боронили людяність,
Ми вчилися помирати.
Тепер вчимось забувати –
Те, що треба забути:
Біль і тягар печалі.
Тепер вчимось пам’ятати –
Друзів і побратимів,
Які відлетіли в вічність.
Так треба вчитися заново... жити...
Дуже щемливі рядки, і вони відбилися у моєму серці такиииим відлунням! Дякую Вам! ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ!!!
(Сподіваюся Ви відчули моє тепло )
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ми боронили людяність,
Ми вчилися помирати.
Тепер вчимось забувати –
Те, що треба забути:
Біль і тягар печалі.
Тепер вчимось пам’ятати –
Друзів і побратимів,
Які відлетіли в вічність.
Перевертає душу. Хоч би ж не дарма!
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Це найголовніше - зрозуміти, що все було не дарма...
)
Дякую за такий теплий відгук! 
