І він каже:
"Та що ти знаєш
Про любов?!
Ти ж і не любила
Ніколи".
Мені зліва у грудях коле
І я мовчу.
"Це коли сохне аж в горлі,
Коли цілуєш більше, ніж губи,
Пронизує в самий корінь:
Оголюєш груди -
Даруєш ножі.
Ти ж - нікого не любиш,
Льодяніша за грудень -
У полярної ночі
Й то більше тепла.
Я тебе іноді з тишею плутаю:
Ти мовчиш і мовчиш,
І дивишся, дивишся,
Нахиливши голову.
Ти не з плоті, з олова,
Нічого не розумієш,
Супишся, хмаришся,
Часом здаєшся примарною,
Із мароканських ефірів витканою,
Тебе ніколи цілком не викохаєш
І мене це бісить ще більше.
І не отрута, й не ліки,
На якихось стиках
Викарбувана
В сумнівних районах:
Непристойна лайка
Впереміш з словами ніжності.
Я давно тебе вичислив,
Я питаю тепер востаннє:
Чого ти мовчиш, проклята,
Чого мовчиш?"
І поки він так кричить,
А я оголюю груди,
Волосся спадає хвилями,
Дивлюся на нього з-під вій
І думаю,
Що грудень цей
Надто теплий.
Що якби він справді
Любив мене,
Якби сам знав,
Що є любов,
Мовчав би зараз
Зі мною...
