Клубочиться над горами туман,
закутуючи холодом вершини.
І вітер розриває, мов наган,
колючим свистом хмари у краплини
дрібні і гострі зимнього дощу,
що навпіл з снігом устеляє мряку.
Й шепоче ніч: "Уже не відпущу..."
Тікаєш в сон до літа з переляку.
Та крізь дрімоту увірветься схлип
простудженого, втомленого ранку:
"Не долюбив ти дні свої... Не встиг.
Тож не чекай і теплого світанку!"
Завжди бездумно сонце розкидав,
весни всі на́встіж розпускав пориви.
Літав, горів, бажав і так кохав!
Сміявсь з років, бо думав - все красивим,
жаданим будеш. Вільним, повним сил....
Зима ж безжально і безповоротно
змела байдуже й кинула без крил
тебе туди, де п"є мороз самотньо
утому з мрій.... Туман же над горою
дбайливо стелить грудню тишу вслід....
Зітхання смуток в"є понад тобою,
стирає мовчки пам"ять про твій світ....
"схлип-встиг" не рима; вірш ( дуже ) гарний; в останньому фрагменті "й" на початку ( фонетично ) важко читається; "молодим-сил" не рима; "мороз п'є втому" – то на зле чи на благо?
- ніби сидиш на тій горі, але вірші від цього виходять дуже сильні, та якісь... надривні 
подруго 
Файно, пишно, проникливо!
Літав, горів, бажав і так кохав! 
