« Тихо сам с собою
я веду беседу»
І. Юшін
Утрачен дитячі ролі.
Не возить Бозя калачі.
У полі – одинока доля
себе гойдає на плечі.
І поки жевріє ще ватра,
і сяє сонце на горбі,
усе, що дорогого варте,
заадресуємо собі.
Усі містерії забуду,
а пам'ятатиму оте,
на волі виведене в люди,
моє дитинство золоте.
Дарма, що мало тої волі
і що у школі вчителі
не розуміли, що у полі
такі солодкі картоплі.
А нині, ну яка то старість,
коли сидиш біля вогню
і юній пасії на радість
вигадуєш її меню?
І апетит не пропадає
на наші порції малі.
І я у пам’яті блукаю
...і чумакую по селі.
А поза обріями осінь,
як те омріяне дівча,
за пазухою все ще носить
мені окраєць калача.
Вона приходить у косинці
і за куче́рики її
червоні раки у корзинці
уже звичайно не мої.
Зате щастило забіяці,
який кружляв її у танці
у наші юні ще літа.
А нині що? Нема і знаку,
як ми пекли, бувало, раків,
коли торкалися уста.
Дуже й дуже сподобалось. Справжня поезія, що торкається душі! 
Хапаю собі в архів.
то ли еще будет... 
