Знаєш, у мене вже нові паркани і чисті простирадла,
Тепер на неперекопаній землі стоїть мій будинок,
Чорна ріка напрочуд блакитною стала,
В ній кожного вечора купаю свою провину,
Купаю, допоки не перейме річкових барвів,
Доки кольором з небом не зрівняється,
Розпинаю її на гостроті остиглих каменів —
Проте кожного ранку вона повертається
Тож не полишиш же її просто попід сходами,
Доводиться одягати, під сорочку ховати поспіхом,
Доки пісні не стихнуть і сонце не стане заходити —
Ношу її на собі, ховаючи на спині болючі опіки.
Колись я й не думав бути таким покірним,
Колись я підпалював, божеволів, бився;
То було до того, як почав вклонятись тому корінню,
Яке колись покохав, і об яке, зрештою, вбився
Тож повітря надворі здригається її дотиками,
В кімнаті лише вночі почуваюсь самотнім,
Радію від того, впиваюсь тишею втомленою,
Засинаю зі страхом не побачити її більше зовсім
