..не зізнаватись навіть собі у власній утомі, що, наче стяг переможених, на плечах тягнемо,
очі міста на ніч вижовкнуть зі смарагдового у бурштинове,
поки ти спиш, хтось дбайливо кладе на порожню біля маківки подушку
оберемок щойно розквітлих віршів, перев'язаних стрічкою посмішки..
не наша у тому провина, що сумніви з кожним роком ростуть, ніби курс валюти,
і легше було б остаточно зректись імен і стати синонімом тиші,
але ж бувають такі моменти, коли, перечепившись за чийсь погляд,
озираєшся різко - і бачиш душу, звисочілу до неба..
скільки прощань і непрощень ми маємо, скільки мовчань, скільки
коротких уривчастих гудків "ні", що і досі печуть, наче ляпаси,
колись пам'ять відлине, наче солона вода,
залишивши на березі мушлю
із усіма відповідями..
