Сумно, сумно, сумно,
Сумно на душі,
Бо падуть вже довго
Проливні дощі.
Не видно ні сонця,
Ні зірок вночі.
Сидиш у віконця,
Наче у тюрмі.
Піднялися води
В потоках, в річках,
Й понеслись по полю,
Долаючи шлях.
Нищать й все ламають
На своїм шляху.
Такого не знають
Й старики в роду.
Та останні роки
Бачим чудеса.
І то не на жарти
Збурилась Земля.
Йдуть на нас цунамі,
Штормові вітри…
Вже гримить й під нами,
Й валяться доми.
Сніг й мороз гостює
Навіть в тих краях,
Де зиму зимує
Перелітній птах.
Де весь рік сіяло
Сонечко й тепло,
Де людство не знало,
Щоб таке було.
Видно щось не теє
В наших душах є,
І небесна Сила
Знак нам подає.
Щоб ми жили в мирі,
В дружбі на Землі.
Трудились, любились
Й були щирі всі.
А ми все мудруєм,
Творим чудеса,
Й не бачим, не чуєм,
Що іде біда.
Вибухнув Чорнобиль,
Хімія пішла…
Вже дійшло до того,
Що не та й вода.
Їмо що попало,
П’ємо – чорт зна що.
Замість їсти сало,
Ми їмо гім…мно.
Отож, спам’ятаймось,
І будьмо Людьми.
Господу признаймось, –
В чомусь винні й ми.
