Ще така рання, молода, ще зовсім зелена
Тінейджерка-осінь
Пробує вже фарбуватися в різні тони.
Червоним нафарбувала коси –
Листочки хмелю, кущі свидини́.
Вже доросла, і ще дитина –
В змінах настрою все хоче сонце забути,
Та куди не поткнеться, не кине,
Те сонця тепло таки гріє груди.
І, часом, коли в намаганнях цих
Втомиться вона вщент,
Плаче у пізній вечір
В хмарах дрібним дощем.
А на другий день, ближче десь до обіду
Вона забуває на нього образу,
І знову сонце, й дощу ні сліду…
Йди зрозумій цю малу заразу…
Ще така молода, ще зовсім зелена осінь-ю́ночка
Любить часом і грайливі жарти.
Носить із днів світлових вже коротку юпочку,
Любить, мов ненароком, десь чимось блиснути,
І тут же громом характер свій показати.
І, все ж, наївна і щедра –
Все вона має чим пригостити.
І так загадково – усміхнена й тепла
Несе часом звідкись запізнілі квіти.
Не знаєш, як з нею себе пове́сти –
Тут тобі жарко, а тут тобі холод.
Їй, молодій, цікаві квести,
А мені – все подовше б її теплий погляд.
Бо дотанцює, і не вклони́ться…
Хто зна куди, вона раптом зникне,
Де вийде, на якій зупинці
Від тебе втече так непомітно.
Як із вечірки піде пораніше,
Залишивши старших подруг з юнаками,
Щоб їй не зайшло на горіхи,
(ЯКІ САМЕ ПАДАЮТЬ)
Від природоньки-мами.
